Feb 16, 2026 Лія Русик

Марко І Крапка на залізничному вокзалі з плакатом у руках з написом "Я не хочу так званого миру, я хочу український прапор, який би знову майорів над Донецьком". Краматорськ, Донецька область. 2026 рік. Марко І Крапка/Facebook

По батькові Марка складається з однієї букви "І" та немає нічого спільного з біологічним батьком. Навпаки, ці зміни — спосіб відмежуватися від родини. 22-річний громадський активіст та журналіст з Донецька розповідають: інакше ПІБ стало для них питанням свободи.

Марко поділилися власною історією пережитого домашнього насильства в родині, яка зовні не відповідала поширеним уявленням про "неблагополучну". Про дитинство в Донецьку, реакцію поліції, а також про те, які слова й дії з боку оточення можуть нашкодити людям із таким досвідом і чому підтримка потребує обережності та розуміння — переселенець розповіли Суспільне Донбас.

Як розповідають Марко, остаточне рішення змінити "паспортні дані" вони прийняли одного дня улітку 2022 року, "коли Київ виходив з підвалів після важких місяців повномасштабного вторгнення". Кажуть, над тим, щоб змінити прізвище, ім'я та по батькові думали не один рік. Офіційно їхнє нове ПІБ звучить незвично: Марко І Крапка. Марко — ім'я, Крапка — це прізвище, а одна літера "І" — по батькові.

"Марко — і крапка, бл*ть. Ось так. Повне звучання", — з іронією коментують активіст історію свого імені, яка насправді сповнена болю та пошуку власної ідентичності.

Марко І Крапка. Марко І Крапка/Facebook

Що спонукало змінити ім'я

Марко переселенець з Донецька з 2014 року. Згадують: дитинство та юність пройшли в атмосфері системного насильства з боку батьків. "Там було все, крім сексуального, дякую Богу", — розповідають Марко.

Переконують: саме пережитий досвід підштовхнув до рішення позбутися будь-яких зв'язків з батьками.

"Я зрозуміли, що не хочу мати їхні прізвища тим більше по батькові, яке дісталося від так званого батька. Я будую себе як самостійна людина, умовно — під своїм прапором. Тобто ім'я — це прапор. Я — не "колонія" своїх кривдників-батьків, а незалежна людина", — наголосили Марко.

Та додали: як тільки у 2022 році з'явилася можливість змінити ПІБ, скористалися цим.

"Я не розумію цієї концепції жити під іменем, яке тобі дали інші люди. Особливо, коли це люди, які хотіли тебе вбити. А таке було. Не раз", — пояснюють Марко.

Марко І Крапка, переселенець з Донецька. Марко І Крапка/Facebook

Бюрократична процедура зміни імені була доволі простою. Однак, не обійшлося без нюансів, діляться переселенець.

"Мене спитали: «А що про це думають ваші батьки?». Мені вже було понад 18 років. Це не входить до їхніх повноважень і, чесно кажучи, було дуже неприємно" — підкреслили Марко.

Як вони розповідають, найбільші труднощі виникають не в кабінетах, а в цифрових системах. Урядові сайти просто не приймають по батькові з однієї літери — поля мають обмеження за кількістю символів. Через це, пояснюють Марко, буває — не можуть зареєструватися або авторизуватися в електронних сервісах.

Одна літера у по батькові також дивує працівників різних установ.

"Мені часто кажуть: «А у вас що, немає по батькові?» — сміється Марко. — Доводиться пояснювати: це не прочерк, не тире, це літера “І”. Ось я — Марко І Крапка".

Після зміни ПІБ довелося оновити й дані в банках. Переважно це займало кілька хвилин. За словами Марка, лише в Ощадбанку ця процедура затягнулася майже на пів години — працівникам довелося відкривати стару версію програмного забезпечення, бо нова система не дозволяла коректно внести ім’я з таким по батькові.

Попри всі нюанси, Марко говорять про свій досвід з позитивом: "Загалом проблем немає. А такі історії з літерою “І” я сприймаю з гумором. Мені навіть весело".

Чому саме Марко І Крапка

За словами Марка, вибір нового імені виявився непростим. Ідею взяти чиєсь — відомої людини, наприклад, — відкинули одразу.

"Багато хто, коли бачить мій нікнейм у соціальних мережах вважає, що це просто "гучне ім'я", бо пов'язують це з активізмом. Моя ж історія трагічна. Я не хотіли брати чуже прізвище. Який сенс називати себе ім'ям іншої людини, яка чогось досягла і намагатися таким чином присвоїти частину її досягнень — не розумію цього", — зазначили Марко.

Також розглядали варіанти: узяти прізвище далеких предків по інших гілках роду чи обрати щось пафосне. Але жоден — не резонував.

2025 рік, Київ, Марко. Марко І Крапка/Facebook

"Чому Городенко, а не Олійник? А чому Олійник, а не Городенко? Це хоч і мої предки, але я з ними не знайомі взагалі. А чи однодумці ми з ними в якихось ключових питаннях? Чи були б раді вони тому, що їхнє прізвище взяли?" — роздумували вони.

За словами переселенця, єдине, що було зрозумілим одразу — ім'я буде Марко. Українську форму їхнього імені першою почала вживати вчителька української мови у львівській школі, де він навчався якийсь час після евакуації з Донецька.

"Це була одна з найприємніших педагогинь та й людей загалом у моєму житті. Минуле ім'я Марк мені дала так звана матір — українофобка. Вона влаштовувала істерики з кожного почутого українського слова. Марко — це інше ім'я, це не Марк", — пояснюють активіст.

Кажуть: на відміну від імені, з прізвищем та по батькові ситуація зайшла в глухий кут. Після довгих роздумів народилася несподівана ідея: "Марко — і крапка, як остаточне рішення".

Київпрайд. Марко І Крапка/Facebook

ЛГБТК-активізм та громадянська позиція

Марко — відкритий гей-активіст, який зробили камінг-аут у 2020 році після переїзду до Києва та вступу в університет.

"Мене абсолютно не влаштовує рівень насильства, дискримінації та ненависті до ЛГБТК+ в суспільстві, а також відсутність прав. Можливо, я колись захочу жити в шлюбі з іншим чоловіком і бажав би зробити це в Україні, а не шукати можливості в іншій країні. Я хочу гідного життя у своїй", — наголошують Марко.

За словами активіста, вони багато подорожують та у кожному з міст, куди переїздять, намагаються бути громадсько активними. У Харкові, де живуть з літа 2025 року, зокрема були співорганізаторами акції щодо НАБУ-САП, а також виступали на підтримку прав військовослужбовців.

Акція проти здачі українських територій. 12 квітня 2025. Київ, Майдан Незалежності. Марко І Крапка/Facebook

Нині активно долучаються до зборів на підтримку ЗСУ.

"Я не хочу так званого миру, я хочу прапор України у Донецьку. Нехай Донецьк буде зруйнований, нехай мій дім стоятиме руїною, але вільний, і він буде вдома. Бо вдома — це в Україні. Сподіваюся, що з Донеччини не виведуть ЗСУ, як того хочуть росіяни. Ми не боремося за кордони 1991 року, бо вони незмінні — так має бути. Неповернення своїх території — це пастка. Росії вірити не можна, вона знову відірве шмат. Україна за кілька таких разів закінчиться", — зауважують активіст.

Крім того, Марко працюють журналістом, пишуть тексти для медіа та громадських організацій. А ще вони сортують сміття і популяризують дбайливе ставлення до довкілля.

"Я бігли до горіха, щоб не били": спогади про дитинство

Як згадують Марко, їхній будинок у Донецьку стояв обабіч дороги, яка з одного боку була оточена городами та річкою.

"Моя згадка з дитинства — це велике дерево волоського горіха в кінці городу, добігти до якого часто було моєю надією не бути вчергове побитими. Найчастіше так званою матір'ю, рідше — так званим батьком", — діляться Марко.

Згадують: що було соромно, коли зустрічали сусідів, які ймовірно чули крики, йти до школи, де "вигадували, що в мене подерті руки, шия чи обличчя через те, що я начебто впали".

Про своїх батьків Марко кажуть: не пили, не палили, жили скромно, але пристойно. Батько працював в обласній державній адміністрації, мама — домогосподарка.

"Багато хто стереотипно вважає, що до насильства можуть вдаватися тільки очевидно маргінально-антисоціальні батьки. Це поширено, але так є не завжди. Відсутність цих ознак не заважала моїм використовувати постійні крики, образи, приниження та побої як методи «виховання» з раннього дитинства", — розповідають Марко.

На пероні. Марко І Крапка/Facebook

Кілька разів вони викликали поліцію через насильство в родині, але це нічого не змінило. Навпаки, запевняють Марко, ствердило їх в тому, що інструментів порятунку на державному рівні — не існує. Тоді їм було 15-16 років.

"Один із поліцейських запропонував мені побитися з ним після того, як він спеціально для цього зніме форму. Мовляв, мій т.з. батько не такий сильний фізично. А, якщо я хочу комусь щось довести, то хай спробую побитися з ним", — згадують Марко.

У пошуках сторонньої допомоги вони натрапили на телефон дитячої "гарячої лінії" "Ла Стради".

"Разом з фахівцями правозахисної організації ми дійшли висновку, що єдиний вихід — це чекати закінчення школи та чіплятися усіма руками за можливість вступити в університет. Переїхати в гуртожиток, аби розірвати чи принаймні мінімізувати фізичне насильство. Та після 18-річчя припинити будь-який контакт", — розповіли Марко.

Саме так і вийшло — університет за 360 км від дому позбавив можливості кривдників чинити насилля, зазначають вони.

Як говорити з людьми, що пережили насильство: досвід Марка

Відображення в дзеркалі. Марко І Крапка/Facebook

Як зрозуміти людей з таким досвідом, як реагувати, щоб не зробити ще гірше словами чи діями — Марко поділилися власним досвідом і баченням того, як вчиняти точно не варто.

1. Сміх, недовіра й виправдання кривдника — це повторне насильство. "Найбільше реакцій я отримали не з підтримкою, а, навпаки — негативом до мене. Це повне нерозуміння, заперечення, або з насмішкою, як на «к*нчену» людину. Це було здебільшого від старших людей — «оце зараз понапридумували», «у підлітків максималізм і протестна поведінка», і все це доходить до того, що взагалі «яка притрушена дитина, бідні батьки»".
2. Не шукайте виправдань насильству. "Дитина каже: «Мене б'ють батьки». А у відповідь чує: «А за що?». Бити дитину — це злочин. Кричати матом на дитину, зневажати її, ображати — злочин. Не може бути жодних причин чи виправдань таким діям".
3. Порівняння досвідів = знецінення. "Серед своїх знайомих, я зустрічали підлітків, які вважали, що в нас однаковий досвід, бо «у них теж погані батьки», а все це полягало лише в тому, що вони з якоїсь причини посварилися з ними. Через погляди або через якісь вчинки. Це знецінює тих, хто справді пережив насильство. Мати проблеми у стосунках з батьками — не дорівнює пережити системне насилля".
4. Насильство не компенсується подарунками чи хорошими вчинками. "Я не раз зустрічали таких людей, які, чуючи про насильство батьків до дітей, намагаються обернути розмову на те, що «не все так погано», «було ж і хороше». Мовляв, якщо влітку батьки возять дитину на море, то це має якось зменшити, «перебити» факт насильства? Це крінж".
5. Замість жалю визнай силу та стійкість людини. "«Співчуваю і мені шкода, що тобі довелося таке пережити», десь таку фразу видають зазвичай люди у відповідь на мою історію. Я пережили важку ситуацію, в якій практично не мали допомоги чи підтримки. Однак, навіть не маючи надії, самі вибралися з неї. «Співчуття» мене знецінює та ображає, бо на мене дивляться як на нещасну постраждалу жертву. Я ж хочу до себе іншого ставлення — як до людини, яка вижила попри труднощі".
6. Табу на оцінки та поради, про які ніхто не просив. "Від інших людей чули, що мій досвід це «травма на все життя», що я «ніколи не зможу бути щасливими». Частина моїх знайомих при кожній моїй згадці пережитого насильства намагається зробити висновок, чи я все ще «травмовані» чи вже «пропрацьовані». На їхню думку, якби я були «пропрацьованими», то я взагалі не мали б цього згадувати. Адже, як відомо, саме інші люди є найкращими експертами в чужому житті".

Марко І Крапка з плакатом про нетерпимість. Марко І Крапка/Facebook

"Змогли відстояти себе — зможемо і бути щасливими. Хоча зараз найбільше болю за рідний Донецьк в окупації. Росія також — не непереможна. Кривдники приречені на поразку, якщо захищати себе та боротись. Не виключаю, що не чекатиму свого 25-річчя та приєднаюся до лав Збройних сил України, щоб наближати перемогу".