Nov 27, 2025 Олена Ремовська

---

Директор фонду допомоги армії "Повернись живим" Тарас Чмут під час інтервʼю Суспільному, Київ, 20 листопада 2025 року. Суспільне Новини/Олександр Брамський

 

Тарас Чмут – керівник фонду "Повернись живим". Суспільне обговорило з ним ключові виклики, з якими стикаються українські Сили оборони на нинішньому етапі російсько-української війни, а також причини просувань росіян на фронті. Про загрозу втрати Україною державності, необхідні зміни до процесу мобілізації в країні, а також про можливості української протиповітряної оборони та її залежність від допомоги США, — серед багатьох інших тем Тарас Чмут говорив у проєкті "Ремовська Інтервʼю". Відеоверсію інтерв’ю дивіться тут.

Нещодавно ви написали в себе в соцмережі X про те, що “на фронті наростає стратегічна криза”. Я хотіла би з вами поговорити про складові цієї кризи й те, до чого вона може призвести. Почнімо з того, по чому ви бачите, що така стратегічна криза наростає?

По ситуації на полі бою, де динаміка втрати позицій, відступу збільшується, і очевидних перспектив до зміни немає. По відгуку з боку військ – на всіх рівнях, у всіх родах, видах, відомствах і службах. По загальній оцінці стану справ. Цього достатньо.

Які наслідки може мати така стратегічна криза?

У найгіршому варіанті, це — втрата державності. Хоч би як це зараз не звучало і хоч як ми не хотіли думати, що це неможливо. У більш, скажімо так, прийнятному варіанті – це активний російський наступ далі. Наскільки далі – залежить від багатьох факторів і чинників, і тут важко прогнозувати, але динаміка не на нашу користь.

Пропоную розкласти цю кризу на складові. Почнімо з того, чим характерний наступ росіян цього року, а саме – просування малими штурмовими піхотними групами, спроби таким чином накопичуватися й закріплюватись на нових позиціях. Чому вже впродовж тривалого часу така тактика росіян успішна?

Це не тактика цього року, вона працювала й раніше. Успішна – тому що у них в рази більше людей, вони їх не цінують, не бережуть. Лінія фронту завелика для тієї кількості людей і засобів, які є в Україні. Тобто суцільної лінії фронту, як це було в часи АТО/ООС, де є суміжні позиції, які бачать один одного, які комунікують один з одним, які можуть здійснювати вогневу підтримку один одного, зараз немає.

Лінія фронту зараз – це така умовна лінія, що базується на окремих позиціях, де може бути одна людина, дві людини, чотири людини, які можуть бути не з'єднані між собою ані візуальним контактом, подекуди навіть зв'язком, і між якими росіяни можуть просочуватися.

Звичайно, значну кількість – 80 відсотків – ми знищуємо. Але хтось доходить – один, двоє, пʼятеро, десятеро. Потім формується якась кількість у тилу, потім іде наступ з обох боків. Або ж ми не можемо міняти людей на наших позиціях, тому що там українські військові, тоді — росіяни, тоді — знов українські військові. Щоб здійснити логістику, евакуацію, треба пройти росіян — і, відповідно, ми покидаємо ті позиції та відходимо.

Вирішити цей виклик можна, збільшуючи чисельність українських піхотних підрозділів?

Це лінійний підхід. У теорії – так. На практиці це може дати зворотний результат, тому що більше людей на полі бою може дорівнювати ще більше втрат.

Рішенням може бути краща інженерна підготовка позицій – мінування, дистанційне мінування, інженерні загородження, збільшення щільності та якості системи спостереження й дистанційного контролю поля бою завдяки дронам та іншим платформам. І розширення так званої кілзони від умовної лінії зіткнення в бік росіян на 20-30-50 кілометрів таким чином, щоб їм, аби дістатися лінії фронту, треба було пройти ногами 50 кілометрів чи 30 кілометрів.

На деяких ділянках фронту в сильних бригадах зараз подібна ситуація є. І там росіянам, щоб дістатися своїх позицій, треба йти три дні, тиждень. І кожного дня вони зазнають втрать від наших військових.

Тобто це питання не лише набору людей та поповнення бригад, але також і управління цими людьми, плюс використання технологій?

Це питання кількості людей, якості людей, якості управління цими людьми, якості навчання, підготовки цих людей, кількості технічного забезпечення, озброєння і техніки. Нема просто відповіді: зробіть отак, і ворог перестане наступати. При цьому треба розуміти, що на нашу дію в росіян з'являється якась протидія.

І так виглядає, що стратегічна ініціатива на полі бою зараз за ними. Тобто вони задають тон і темп гри, а ми маємо реагувати на їхні дії. Ми десь пробуємо здійснювати контрнаступальні дії, щоб ускладнювати їм реалізацію їхнього стратегічного задуму. Але, очевидно, резервів не так багато, щоб кожні пів року повторювати новий Курськ.

Керівник фонду допомоги армії "Повернись живим" Тарас Чмут під час інтервʼю Суспільному, Київ, 20 листопада 2025 року. Суспільне Новини/Олександр Брамський

Щодо комплектації війська. З одного боку, ви звернули увагу на те, що не вистачає людей на піхотних позиціях. З другого боку, ми періодично чуємо, що в нас армія – це мільйон людей. Не знаю, щоправда, чи це актуальна цифра. Як тоді виглядає цей мільйон на практиці?

Мільйон — Сил оборони, не суто Збройних сил. Один мільйон – це орієнтовна чисельність усіх Сил оборони, до які належать багато різних суб'єктів — прикордонники, Національна гвардія, Державна спеціальна служба транспорту і так далі. Вони, в тому числі, воюють на лінії фронту.

Виглядає цей мільйон різношерстно: у різних пропорціях, у різних частинах, на різних посадах, різної якості. Армія – зріз суспільства, а воно різне й формується не в Києві, а десь у районному центрі Вінницької області, наприклад. Відповідно, і в армії десь те саме. Це дуже різні люди.

Чи коректно говорити про те, що люди, які добровільно йдуть у військо і мають можливість обрати посаду, обирають або якісь більш тилові, або більш технологічні посади? Тоді як у піхоту добровільно не йдуть і вона заповнюється за залишковим принципом?

Частково так. Але некоректно казати “ніхто”: є люди, які йдуть на бойові контактні посади. Кулеметника, гранатометника, штурмовика. Люди свідомо хочуть на ці посади, їм подобається подібний формат “двіжу”, такий формат роботи. І таких доволі багато.

Але здебільшого – так. Якщо ми говоримо про рекрутинг, люди хочуть іти на тилові посади. Або обмежено бойові – скажімо, оператор комплексу РЕБ. Чи це потрібна посада? Очевидно, так. Без РЕБу нічого не буде. Мобільні вогневі групи, групи перехоплювачів, пресофіцери, фотографи, дизайнери, есемемники, тилові посади, водії, інженери і так далі. Це все важливі посади, без будь-якої з них не буде повноцінної екосистеми. Але при цьому, якщо дивитися на тенденцію в Збройних силах, то кількість тилових пасад збільшується, а кількість бойових посад, які безпосередньо ведуть бойові дії, зменшується. І при цьому ми далі продовжуємо створювати нові військові частини, з нуля подекуди, нові військові з'єднання.

Держава періодично намагається якось розв'язати питання із залученням до війська нових людей. Наприклад, ми бачили "контракти 18-24". Як можна зробити привабливою службу піхотинця?

Реалістично? Зараз, напевно, вже ніяк. Але чи це означає, що нічого не треба робити? Точно ні.

Багато питань впираються в гроші, багато впираються в організацію процесу. Уявімо ситуацію, що ми збільшуємо грошове забезпечення для військовослужбовців до 300 тисяч гривень на місяць. Це великі гроші. Чи збільшиться кількість охочих підписати контракт? Я думаю, так.

Уявімо, що ми даємо можливість людям, які воюють три роки й більше, мати нормальні гарантовані відпустки по місяцю за кожен рік служби. Воюєш п'ять років – п'ять місяців відпустки. Воюєш три роки – три місяці відпустки. Відвоював рік – місяць відпустки. Гарантованої. Не 15 діб десь, колись, коли вийшло, а нормальної гарантованої відпустки. Чи було би це гарним мотиваційним фактором для людей? Я думаю, що для багатьох — так. Як мінімум рівень втоми це б зменшило суттєво.

Але щоб когось відпустити з поля бою, його треба кимось замінити. І тут питання: як організувати процес так, щоб, з одного боку, не втратити боєздатність на полі бою, а з іншого боку, починати повертатись до військових обличчям.

Розвідники підрозділу "Оріон" бригади "Помста" дістаються позицій пішки через ускладнену логістику, Харківщина, 16 жовтня 2025 року. Російські дрони тут постійно полюють на автомобілі військових, а окремі ділянки маршруту обстрілює авіація. Суспільне Новини/Тарас Ібрагімов

Нещодавно ми почули від президента Володимира Зеленського, що Україна мобілізує в середньому 30 тисяч людей на місяць. Що ви думаєте про перебіг мобілізації зараз? Де бачите проблемні моменти?

Головне завдання мобілізації – поповнення ресурсу військових частин і з'єднань для ведення бойових дій. Тобто ми маємо мобілізовувати людей для війни. Виходячи з цього, у нас є якась кількість, озвучена президентом, – 30 тисяч. Вона десь така і є, десь трошки більше може бути, десь трошки менше може бути. У середньому — десь так.

Чи це велика цифра? Так, велика. Але за цією цифрою криється багато інших цифр. Чи означає, що кожного місяця на бойові посади, в бойові військові частини з'єднання потрапляють 30 тисяч людей? Ні, не означає. Чи означає це, що в Сили оборони загалом потрапляють 30 тисяч людей щомісяця на всі посади? Ні, не означає. Скільки [потрапляють] — реально не знає ніхто. Держава поки що не має нормальної системи обліку людей. І будь-які цифри — обмежено достовірні.

Якщо зануритися в контекст, який криється за цими цифрами, зазвичай там дуже великі відриви від реальності. Чи знає держава про цю проблему? Так, знає. Із хорошого – намагається за рахунок цифровізації, автоматизації багатьох процесів обліку, почати нормально обліковувати людей на всіх етапах. Це добре. Бо як тільки ми їх порахуємо й категоризуємо, то зможемо зрозуміти реальний стан справ із людьми в Силах оборони.

Так виглядає, що значна кількість людей, яких ми нині мобілізовуємо, або не будуть воювати, або потрапляють у державу й створюють там величезне навантаження на систему. Що мається на увазі? Людина стає військовослужбовцем, коли потрапляє в навчальний центр. Перед цим вона проходить ТЦК, ВЛК, розподільчий центр і потім – навчальний центр.

От із цих 30 тисяч мобілізованих на етапі навчального центру якась кількість приносить реальні, справжні документи, які підтверджують, що насправді їх мобілізовувати не можна було. В того, наприклад, п'ятеро дітей. Він про це говорив у ТЦК, там ніхто не слухав. Він про це говорив на ВЛК, там ніхто не слухав, він про це говорив в розподільчому центрі, там казали: "Приїдеш в учебку, там розберешся". Він приїхав, жінка відправила документи – так, ось п'ятеро дітей, будь ласка, відправляйте мене додому.

Це якийсь відсоток людей. Причин для відтермінування доволі багато.

Інший відсоток людей із навчального центру або ще до нього йдуть у самовільне залишення частини. Вони не хочуть служити, не будуть служити, вони тікають із різних причин.

Якийсь відсоток просто нікому не потрібен в армії. Люди з хронічними хворобами, наркозалежні, з хронічним алкоголізмом, люди, які просто будуть тягарем для військової частини. Але при цьому – план мобілізації, одиничка до цих 30 тисяч для ТЦК та СП, вони виконали. І їх просто місяцями чи навіть роками можуть не забирати з навчальних центрів – вони просто нікому не потрібні. Вони не будуть виконувати навіть найпростішу роботу. Вони можуть становити небезпеку для оточуючих, їм не можна довіряти зброю. У них можуть бути серйозні хвороби й вони можуть заражати інших людей – і таке теж буває. Відповідно, їх або запускають на процес якогось списання, який нормально не врегульовано, або вони фактично живуть у навчальних центрах. При цьому їх годують, вони отримують речове забезпечення, отримують, можливо, якісь зарплати, доплати, ще щось.

Інша категорія людей – це ті, які можуть приносити довідки про проблеми зі здоров'ям, просити повторне ВЛК, направлення в госпіталь. Вони потрапляють у медичну систему Збройних сил, де лікуються місяцями, а інколи роками. Люди, які багато десятиліть запускали своє здоров'я, мобілізуються і далі йдуть лікуватися.

При цьому всі ці категорії створюють великі навантаження на стройові, на фінслужби, на облік, на забезпечення, на грошове забезпечення. Держава на рік може втрачати на таких людей десятки мільярдів гривень.

При цьому боєздатність військових частин ніяк не посилюється й не послаблюється. Ці люди – поза цим процесом. Тобто із 30 тисяч мобілізованих до бригад може дійти 20 тисяч, наприклад. З цих 20 тисяч величезна кількість – обмежено придатні, які не можуть займати бойові посади й бойові позиції. Вони можуть виконувати якусь роботу: бути в забезпеченні, виконувати якусь фізичну роботу, ще щось робити. Але їхній рівень здоров'я не дозволяє їм виконувати повноцінні бойові завдання.

Це означає, що кількість тилових посад збільшується на рівні бригади, а кількість бойових посад зменшується. Тому що там люди гинуть, отримують поранення, хвороби, списуються за станом здоров'я, переводяться на тилові посади. Вони звільняються з армії, бо мають причини й підстави для цього. Ідуть у СЗЧ, тому що вигоріли, виснажились, втомились і не хочуть далі цього всього.

Як із цієї ситуації вийти? Проблема ж тут, очевидно, не лише в ТЦК, які виконують план так, як у них це виходить.

Це маленький шматочок проблеми. Він просто видимий і медійний, тому весь негатив – туди. Але це не їхня проблема, це маленький гвинтик великої системи.

Хто може мати зараз вплив на підвищення якості мобілізації? Міністерство оборони?

А як Міністерство оборони на це впливає? Якщо проблеми в армії, то крайнє – Міноборони?

Я перебираю в голові інституції, відповідальні за процес мобілізації. Що чи хто, зрештою, може вплинути на цей стан справ?

Перше – треба визнати цю проблему і зрозуміти, хоча би грубо, скільки є часу до колапсу Сил оборони. Тобто скільки є часу на те, щоб щось зробити. Бо, можливо, вже пізно – і тоді треба йти по гіршому сценарію і думати, як зберегти державність, в якій формі, і що для цього треба робити.

Якщо час ще є, то далі треба починати змінювати підходи до мобілізації, підходи до навчання й підготовки людей, підходи до взаємодії з родинами й суспільством як таким, до управління військами й організаційної структури Збройних сил. І це от шість реформ на 10 років вже.

Керівник фонду допомоги армії "Повернись живим" Тарас Чмут під час інтервʼю Суспільному, Київ, 20 листопада 2025 року. Суспільне Новини/Олександр Брамський

Коли ми кажемо про точку можливого колапсу Сил оборони – як це вирахувати?

Давайте спробуємо зробити один графік. Які в нас є цифри? Є кількість Сил оборони. Є кількість людей на рівні хай буде взводів, рот і, грубо кажучи, батальйонів, – бойової компоненти. В нас є кількість втрат – безповоротних, санітарних, безвісти зниклих. Є кількість СЗЧ – при тому, що насправді ми не знаємо її. І є кількість мобілізації – загальної, і ми можемо знайти кількість людей, які потрапляють у бойові частини та підрозділи.

Якщо ці всі цифри разом накласти на один графік, то в якийсь момент кількість армії – або Збройних сил як основи Сил оборони – буде зменшуватися. Чому? Кожного місяця ми втрачаємо плюс-мінус однакову кількість людей. Тобто втрати не зростають, а можуть навіть з якоюсь імовірністю зменшуватись. У нас є кількість СЗЧ, яка зростає. У нас є мобілізація, яка падає, — і якісна мобілізація, тобто людей, які йдуть на бойові посади, теж падає.

У підсумку, в якийсь момент кількість людей на полі бою скоротиться до межі, коли вони не здатні будуть у принципі виконувати бойові завдання.

Зараз є роти, в яких може бути 11 людей. Є батальйони, в яких на позиціях може бути – в батальйоні – 20 людей. Зараз у бригаді може бути на лінії взводів і рот десь 200 людей. І це не є якийсь там нижній рівень укомплектованості. Це середня температура по Силах оборони. І ми говоримо про бригади, які тримають лінію фронту — не про ті, які працюють з тилу. Там трохи краща ситуація, зрозуміло. Але ті, на кому тримається лінія фронту – на піхоті – там рівень укомплектованості вкрай низький.

Якщо відкрити всі нормативні документи, статути й так далі, то з таким рівнем укомплектованості ніхто з них не мав би воювати. Вони б всі мали бути відведені на поновлення, доукомплектування, підготовку, нове злагодження. Але їх нема на кого міняти — і тому вони там далі стоять.

І тому те, що ми зараз робимо з мобілізацією, – це в ручному режимі просто додаємо 50, 100, 20 людей. В одній з бригад я чув історію, коли дали одного мобілізованого за місяць.

Щодо понять “самовільне залишення частини” й “дезертирство” – ви кажете, що ми не знаємо тут точних цифр. Але наведу ті, які були в медіа у жовтні цього року. “Українська правда” з посиланням на Офіс генпрокурора дала цифри, на основі яких можна порахувати: з вересня 2024 до вересня 2025 року в Україні було близько 200 тисяч відкритих кримінальних проваджень за статтями про СЗЧ та дезертирство. Якщо розбити це на 12 місяців, то виходить, що за цими статтями у нас відкривають близько 16 тисяч проваджень на місяць.

Чому ви ставите під сумнів ті дані про кількість СЗЧ, які оприлюднюють? Реальні — більші чи менші?

Є фактори, які грають як у плюс, так і в мінус. Поясню чому.

Дуже часто цих людей не подають у СЗЧ. Тобто людина – військовослужбовець – приходить до командира, здає зброю, каже: "Я йду в СЗЧ”. Його відвозять у місто, він їде до родини, два, три, чотири тижні відпочиває – і повертається назад. Таких випадків реально багато, і їх ніхто нікуди не подає. Чому? Бо цих людей важко назвати якимись негативними, або їхні вчинки – якимись поганими. Вони втомились, і це по-людськи зрозуміло.

Якусь кількість людей можуть не подавати, бо їх шукають самі військові. В частинах є окремі підрозділи, які займаються пошуком СЗЧ.

Для багатьох раніше це був спосіб змінити військову частину. Ти йдеш у СЗЧ – і на наступний день ти вже в іншій військовій частині. Цим способом дуже багато хто користувався. Я знаю бригади, де прямо говорили: завтра йдете в СЗЧ, післязавтра — ви в нас, все проводимо, далі йдете служити.

Через відсутність якісного механізму переміщення між військовими частинами, який, з одного боку, знімав би оцей елемент рабства в армії, а з іншого, не призвів би до колапсу фронту, бо ми теж не можемо всім все дозволити, — люди креативні знайшли такий вихід із ситуації, як переміщення через СЗЧ. Дуже популярна історія минулого року і першого півріччя цього року.

Але це теж не є класичне СЗЧ, коли людина просто залишає військову частину.

Є історії, коли можуть бути проблеми з документами – невчасно подали, невчасно списали, невчасно отримали документи. Людина була на лікуванні, десь якась довідка не доїхала, її подали в СЗЧ, вона потім довезла. Людина зникла безвісти – її подали. Людина не повернулася з відпустки, бо вона загинула, померла – по дорозі, вдома, ДТП, ще якась історія, не доїхали документи, не розібрались – подали. Тобто це також мова про велике навантаження на операційну систему Збройних сил, бо там постійно колообіг паперів. Люди постійно кудись приходять, ідуть, виїжджають, приїжджають. Через людський фактор створюється купа помилок — тому ці цифри дуже приблизні.

Але навіть якщо від 16 тисяч на місяць відняти, умовно, 4 тисячі, це будуть вражаючі цифри проти 30 тисяч людей, яких мобілізують на місяць.

Тобто можемо порахувати точку колапсу?

Не певна. Адже кількість втрат України на полі бою – це непублічна інформація.

Але ці цифри є в держави. Держава може це порахувати.

Держава рахує, не знаєте?

Не знаю.

Керівник фонду допомоги армії "Повернись живим" Тарас Чмут під час інтервʼю Суспільному, Київ, 20 листопада 2025 року. Суспільне Новини/Дмитро Суслов

Ми з вами згадали про навчальні центри. Минулого року Центр ініціатив “Повернись живим” проводив дослідження, як базова загальновійськова підготовка виглядає зараз в Україні. Які проблеми ви виділили для себе і, можливо, намагаєтеся допомогти державі вирішити?

2024 року наші аналітики проводили великі дослідження того, як відбувається навчання й підготовка людей. Зрозуміли багато нових неочевидних для нас висновків або тих, які не виглядали пріоритетними для всіх, але насправді важливі для тих, кого мобілізують.

Тому цього року напрямок освіти й підготовки у нас третій в пріоритеті, після протиповітряної оборони й зброї та військової техніки. Фактично, десь до мільярда гривень ми в нього вкладемо, в різні елементи – і в посилення БЗВП, і в розвиток фахової підготовки, і в підготовку офіцерів.

Якщо говорити конкретніше, то одна з великих проблем, яку ми побачили, – це відсутність базових умов на полігонах і в навчальних центрах. Там немає нормальних туалетів, душів, банно-пральних комплексів, місць для розміщення людей, місць, де вони проходять лікування, якщо хворіють, тобто лазаретів якихось і базової інфраструктури. Чому так? Тому що раніше не було в цьому потреби. Бо до 2022 року ті обсяги, які були, влаштовували ту кількість контрактників і мобілізованих, коли ці хвилі були. А виходить зараз, із 2022 року, це збільшилось разів у вісім. При цьому не можна в Україні під обстрілами, з проблемами з енергетикою, з купою інших факторів, взяти і з нуля побудувати “натовський” навчальний центр.

Плюс державний фінансовий пріоритет, очевидно, йде на поле бою. Ви не скажете піхотинцю: вибач, ми тобі не дамо боєприпасів, бо ми тут будуємо укриття у Львівській області, бо довгостроково це важливіше. Тобто ти маєш закрити потреби фронту. І це призводить до того, що на напрямок освіти, підготовки і навчання держава виділяє недостатньо коштів. Партнери розуміють цю проблему, і зараз ще більше будуть включатися – і це добре. Бо в них кошти теж не безлімітні, треба правильно вміти їх залучати. І, можливо, якось це трошечки буде сунутися в кращий бік.

За підсумками дослідження, ми спільно з Генеральним штабом вирішили створити Школу інструкторів Збройних сил, де мають готувати людей, які викладатимуть базову загальну військову підготовку й будуть командирами відділень з елементами фахової підготовки. Тобто простою мовою – це той інструктор, який вчить вас стріляти, тактики, домедичної допомоги чи такмеду й інших дисциплін.

Зараз із цим величезні проблеми. Інструкторські посади непопулярні в армії. Реальним фахівцям простіше йти в бойову бригаду, отримувати 100 й більше тисяч, аніж за 23 тисячі бути десь у Черкаській області, постійно в землі, мати 70 людей мобілізованих, не всі з яких мотивовані, з якими кожен день треба займатися.

Тому зараз ми фізично будуємо Школу інструкторів. Це проєкт для нас із бюджетом у 2 мільйони доларів. Плануємо, що вона запуститься десь із січня наступного року, це будуть перші навчальні роти. Наступного року будемо продовжувати розвивати цей проєкт, збільшуючи його обсяг і шукаючи фінансування на це.

А як ви ставитеся до ідеї, аби частину бойових офіцерів переводили в навчальні центри інструкторами? Щось на кшталт ротації. Про неї нерідко говорять у соцмережах. Вона робоча?

Це “офіс простих рішень”. По-перше, не кожен бойовий офіцер хоче викладати в навчальному центрі. По-друге, не кожен офіцер може. По-третє, вміти воювати не означає вміти вчити людей воювати. По-четверте, — те, що ми бачимо, наприклад, із досвіду підготовки офіцерів, – те, що людина воює, навіть багато років, не означає, що вона знає, як це треба робити.

У нас і так криза офіцерів у Збройних силах, тому ніхто не віддасть зараз навіть одного офіцера кудись у тил.

Військові вчаться швидко долати імпровізовану стіну чи огорожу під час проходження "смуги морпіха". Бійці мають працювати як команда, щоб тримати темп і допомагати тим, кому найважче даються перешкоди. Південь України, травень 2025 року. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Повернуся до словосполучення “стратегічна криза на фронті”, з якої ми почали нашу розмову. Як вона пов'язана – і чи пов'язана – з постаттю головнокомандувача Олександра Сирського?

У публічному просторі у нас є, наприклад, депутатка Мар'яна Безугла і колишній начштабу “Азову” Богдан Кротевич, які вважають, що поки не відбудеться заміна Олександра Сирського на посаді головкома, невдачі на фронті триватимуть.

Це бо ми вважаємо Сирського винним у всьому? Очевидно, люди не ідеальні, кожен керівник має багато недоліків. Я думаю, якщо запитати в команди “Повернись живим”, кількість моїх недоліків буде десь не менша, ніж у головкома. Але при цьому чи це єдина проблема? Ні, не єдина. Чи в нього є свій певний стиль управління і бачення війни? Очевидно, так. Я думаю, як і в будь-якого іншого генерала. Чи поділяю я такий підхід управління? Ні, не поділяю. Але й не мені оцінювати його ефективність і результативність, оскільки не я йому ставлю завдання.

Є верховний головнокомандувач – президент – який відповідає за війну, який відповідає за призначення і за контроль цих людей. Якщо його ті темпи відступу Збройних сил влаштовують, то все, значить, лишається, як є. Якщо ті доповіді, які робляться – на Ставках, у тому числі — всіх влаштовують, то, значить, лишається все так, як є.

Але важливо не сприймати головкома як-от “Змінимо головкома – і перемога”. Нічого не зміниться. Це не прізвище, а система, яка складається з тисяч людей, десятків законів, нормативно-правових актів, історичної тяглості і просто банальної відсутності якісних людей, які можуть генерувати зміни.

Ви дипломатично відповіли. Тоді запитаю, де ви бачите зараз ключові проблеми в управлінні війська, системі війська, взаємодії всередині нього?

Є короткострокові, середньострокові, довгострокові проблеми. Якщо говорити про довгострокові, то це освіта й підготовка. Держава має системно зайнятися реформою воєнної освіти й підготовки на всіх рівнях. І починати вона має зі школи, з нормального курсу підготовки для дітей, потім – із вузів, усіх вузів, військових кафедр. Потім – вищих військових навчальних закладів, потім – навчальних центрів, полігонів.

Це реформа на років 15. Але якщо не почати це робити зараз, то через 15 років не буде зміни. Суспільство має мілітаризуватися, в хорошому значенні цього слова. Носити з собою турнікет, уміти користуватися аптечкою, надавати домедичну допомогу. Знати, що таке міна, як вона працює, яку небезпеку становить конкретно ця міна, як діяти під час обстрілу – це має знати і вміти кожен громадянин у цій країні. Це має стати частиною такої національної ідентичності. Бо, на жаль, у нас такий сусід.

Якщо говорити про середньострокові історії, то це питання стратегії ведення війни. А за стратегію ведення війни відповідають не Збройні сили, не Сили оборони, а держава.

Держава в особі президента як верховного головнокомандувача?

Так, і його команди, апарату, Ставки. Які, сподіваюсь, мають стратегію ведення війни. Як і чого ми хочемо досягнути і в які способи. Бо Збройні сили – це лиш один з інструментів ведення війни, й далеко не єдиний.

Чи є в нас ця стратегія? Це величезне питання.

А далі ми доходимо до більш прикладних проблем – наприклад, продовження ведення війни приданими підрозділами. Коли, наприклад, одна бригада може мати два батальйони на Сумщині, два батальйони на Харківщині, артилерійський дивізіон під Покровськом, один батальйон під Києвом на відновленні, а сама бригада тримає Запоріжжя.

Але ж у нас формуються корпуси, й це мало б зняти цю проблему?

Зараз ми дійдемо до корпусів.

Друга велика проблема – це те, що ми продовжуємо збільшувати кількість військових частин і з'єднань. Десь прикриваючись корпусною реформою, десь прикриваючись ефективністю. Наприклад, ось є ефективний полк, давайте зробимо з нього бригаду — і ми робимо бригаду. Ось є ефективний батальйон, давайте зробимо з нього ефективний полк. Але дуже часто це не так працює, а навпаки навіть.

Також немає якогось організму в державі, який, просто кажучи, бере якісь проблеми і їх вирішує. Наприклад, от ми зачепили навчальні центри. Уявімо структурний підрозділ, який малює план на Х років під Y фінансування і займається тільки розбудовою навчальних центрів. Або підрозділ, який займається розбудовою морських спроможностей. Або реформою ТЦК та СП. Або чимось іншим. У нас є посадові особи в міністерстві, за яким це закріплено. Але плинність кадрів там така швидка, що як тільки заступник міністра чи міністр із чимось розібрався, зрозумів, куди треба бігти, де на це шукати кошти і яку команду під це треба, — у нас черговий виток, усіх звільняють. Приходить наступний і починає з нуля.

Це все призводить до того, що є проблеми, про які всі знають, але жодна з команд не встигає навіть нормально підійти до їх вирішення. А за середньострокові й довгострокові проблеми держава навіть не береться. Робимо те, що можемо реалізувати за три місяці.

Це призводить до перекосу реформ, позитиву й досягнень – не від ґрунтовного, а до медійного і того, що має красиву презентацію, красиве відео, якісь гарні цифри, які сподобаються президенту. Чому так? Тому що люди, хороші люди, кажуть: "Дивіться, реформа на два роки – нікому не цікаво. Бо за два роки тут нікого не буде”. І це правда, їх вже там не буде.

Керівник фонду допомоги армії "Повернись живим" Тарас Чмут під час інтервʼю в Олени Ремовської на Суспільному, Київ, 20 листопада 2025 року. Суспільне Новини/Дмитро Суслов

Щодо того, що в нас продовжує збільшуватися кількість бригад, – це факт. Із новин за жовтень-листопад: у ЗСУ сформували 68-му та 50-ту артилерійські бригади. І водночас ви кажете про нестачу людей у війську. Чому тоді формування нових бригад триває?

Немає жодного логічного, раціонального пояснення, окрім того, що корпусу “положена” артилерійська бригада. Є там "клітинка" під артбригаду – значить, треба формувати артбригаду.

Немає жодного логічного і раціонального пояснення, чому так. Для розуміння рівня відмазок, які я чув від військових,– один із поважних людей сказав: "Так росіяни ж формують нові частини з'єднання – значить, і ми маємо формувати". Я такий – окей, питань нема.

Чому в нас досі існує практика приданих підрозділів? Хіба корпусна система не мала б зняти це питання?

Але всі знали, що неможливо в моменті взяти й попереміщати всі бригади між собою таким чином, щоб вони стали в свої корпуси, в смуги своїх корпусів.

Тому що не вистачає людей?

Тому що як тільки ви виводите бригаду й хочете замінити її на якусь іншу, там провалюється фронт. Це перше. Друге, ми перебуваємо в режимі активного оборонного бою. У нас на семи ділянках росіяни пробують проводити активні наступальні операції. Ви не можете людей, які ведуть бій, виводити. І щоб вони далі його вели завтра, їм треба дати людей, техніку, озброєння. Ви не можете це зупинити, бо такий корабель одразу потоне. Тому ви тягнете час.

Тобто формування корпусної системи – це практика не для періоду активних бойових дій?

В принципі, реформування Збройних сил під час активних бойових дій – це складно. Але це не значить, що це неможливо чи не потрібно. Це просто складно, довго і не буде так ефективно одразу, як хотілося б.

Головне завдання корпусів було замінити тимчасові органи військового управління. Це ТГР, тактичні групи, оперативно-тактичні угрупування, ОТУ, щоб ними керував постійний склад. Це добра історія. З іншого боку, там дуже багато негативу. Від необхідності створити десятки нових військових частин, на яких немає ні людей, ні техніки, ні озброєння, ні коштів, – до того, що ми все одно не можемо навіть за рік вирівняти лінію таким чином, щоб як мінімум бригада воювала всіма своїми підрозділами.

Багато комбригів – десятки – озвучували, що “якби мені дали всіх моїх людей, ми б далі нормально стояли”.

Мається на увазі, якби їх не розділяли на різні ділянки фронту?

Так. Я колись наводив приклад, в одній з бригад було близько 20 приданих підрозділів. Це просто організаційний хаос. Командир бригади не може управляти ними всіма. Він не знає цих людей. Не знає реально їхньої спроможності, потенціалу. Вони не знають, хто як уміє воювати, чи вміє в принципі, і так далі.

Водночас ми також спостерігаємо подальші зусилля створювати нові роди і види військ. Є рішення про створення Кіберсил, також є рішення про створення Штурмових військ. Як ви це оцінюєте?

Очевидно, негативно.

Чи вам зрозуміло, чому це робиться?

Я можу відповісти жартом: бо кожен полковник хоче бути генералом.

Як би ми не виправдовували медійно ці рішення з боку поважних посадових осіб, найкращий їх результат – ситуація на полі бою. Вона зараз негативна для нас. Це означає, що ми в попередні роки щось дуже не так і не туди робили.

Ми воюємо, скоріш за все, з другою армією світу. Це — нелегкий противник. І ми маємо фактично бути першою армією світу, щоб його перемогти. А ми граємося в щось.

Можна було б запитати про відірваність військового командування, політичного керівництва від реальності, якщо ухвалюють такі рішення. Але ж ми бачимо, що головком регулярно їздить на фронт, на складні напрямки, перш за все.

Він постійно у військах, це правда, і керує війною.

Тобто він, виходить, знає, що там відбувається і які є проблеми?

Очевидно, так.

Як тоді це метчиться з тим, що деякі рішення, як-от збільшення кількості бригад, виглядають просто нелогічними?

Дивіться, візьмімо фонд “Повернись живим”. У нас маленька організація, близько 180 людей. Але при цьому я так само займаюся дуже операційною роботою. І коли ми говоримо про якісь високі матерії ведення війни, я згадую, що в мене колеги, працівники, не можуть виконувати банальні завдання – вчасно комунікувати в Slack, наприклад, або давати інформацію щодо проєкту раз на тиждень, або виконувати іншу нескладну роботу, про яку вони знають, пам'ятають, але не роблять. І я не можу знайти способу впливу на них, щоб вони сумлінно працювали.

Потім дивлюся на головкома й розумію, що він так само не може знайти способу, щоб генерали, комбриги якісно працювали – крім того, щоб приїжджати і замість них робити роботу.

Чи це правильно? Очевидно, неправильно. Але якщо цього не робити, можливо, ми б уже були десь по Дніпру? Ми не в тому стані, де можемо багато експериментувати або вирощувати нове покоління людей. Ми живемо в умовах війни на виживання, і жодної гарантії немає, що ми можемо її виграти.

Артилерійський розрахунок 225-го окремого штурмового полку стріляє з радянської 152-міліметрової гармати "Мста-Б" в бік російського кордону на Сумщині, квітень 2025 року. Суспільне Новини/Олександр Магула

Коли ви кажете про генералів чи полковників, які, можливо, не роблять свою роботу – це проблема того, що люди не на своїх місцях? Чи у нас немає людей, які би могли бути замість них?

Немає людей – перше. Друге, ми так швидко, вибухово виросли в 2022 році, що відбулося супершвидке кар'єрне зростання. Плюс величезні втрати, плюс величезна кількість нових частин.

Хороша бригада – це та, де є, наприклад, 50 класних людей. От тоді є критична маса на різних посадах, на різних рівнях, які формують оце ядро, на якому все тримається. Коли ми 50 людей дробимо на 10, бо формується ще багато нових військових частин, у цього ядра немає маси, щоб впливати. І тому подекуди з однієї хорошої бригади виходить дві посередні.

“Старі” бригади на фронті — ті, що були й до 2022 року — стоять нормально. Вони "сипляться", тільки коли реально закінчуються люди, коли немає боєприпасів або коли обсяги противника настільки великі, що вони не встигають їх знищувати. А проблеми на фронті здебільшого там, де нові, сирі, необстріляні бригади. І один із генералів Сил оборони сказав дуже правильну й розумну фразу про те, що ліквідація 20-30 бригад, із вливанням їх людей, техніки і озброєння в старі частини, дозволило б нам ще років два воювати.

Це правда. Якби ми не розпорошували людей на купу нових, безперспективних, мертвих організмів, а направили їх просто в старі наявні бригади, ситуація була б значно краща.

Хотіла б поговорити з вами ще про систему протиповітряної оборони. Ми з вами зустрічаємося на тлі чергового масованого удару Росії по Україні, коли в ніч на 19 листопада в Тернополі загинули 34 людини. Повітряні сили повідомили про те, що РФ у ту ніч випустила по Україні 48 ракет і 476 БПЛА різних типів.

“Повернись живим” активно допомагає і Повітряним силам, і в принципі системі протиповітряної оборони. Як можна цю систему покращити для того, щоб ці ракети і “шахеди” не долітали?

Треба більше людей, більше засобів, більше грошей. Це проста відповідь на складні питання.

У які напрямки ви вкладаєтеся, тому що вважаєте, що вони можуть дати високу ефективність?

Ми опікуємося модернізацією зенітних ракетних комплексів, зенітних артилерійських комплексів. Це здебільшого об'єктове ППО. Ми підтримуємо мобільні вогневі групи (МВГ) – класичні, ті, що з кулеметами кудись у небо стріляють, із 2023 року. Ми допомагаємо Повітряним силам у розбудові системи управління зв'язку й ситуаційної обізнаності в повітряних командуваннях “Центр”, “Схід” і “Південь”. Це великі проєкти з “Новою поштою”. Два їх було, величезних – там, де ми створювали рухомі командні пункти, апаратні зв'язку під західні й радянські зенітні ракетні комплекси, радіотехнічні підрозділи.

Плюс у нас є минулорічний і цьогорічний великий флагманський проєкт “Дронопад”, де ми розвиваємо дронове ППО – перехоплюємо розвідники, “шахеди” та інші подібні цілі завдяки дронам-перехоплювачам, намагаючись будувати рубіж по лінії фронту та кордону, який забиратиме на себе максимальну кількість цілей, чим розвантажуватиме ППО в тилу.

Це дуже просто про дуже складні речі.

Доволі поширене народне запитання на тлі чергового масованого обстрілу Росії по Україні: чому ми не можемо зробити так, щоби дрон і ракета взагалі не долітали до Києва, Тернополя, Рівного чи Львова? З того, що ви кажете, я так розумію, потенційно вибудовування системи протиповітряної оборони вздовж лінії зіткнення і уздовж кордону можливе?

ППО – це складна наука, яка не дає гарантій. Та війна, яку веде Україна з тими обсягами і кількостями, нереальна по відношенню до всіх попередніх воєн. Кількість засобів, які Росія виготовляє, купує, отримує, виробляє спільно з іншими країнами і застосовує — колосальна. Ми використовуємо так само колосальну кількість ракет, снарядів і інших способів нейтралізації цієї загрози.

Сучасна зброя настільки технологічна, що засіб нападу значно дешевший, простіший і масовіший, ніж засіб захисту. Відповідно, той, хто захищається, завжди у слабшій та гіршій позиції, аніж той, хто наступає або нападає. Росія – в нашому випадку.

Плюс ППО – це дуже дорого. Один постріл Patriot коштує від трьох до семи мільйонів доларів. Один постріл. Обсяг ракет, які виробляються у світі, суперобмежений – відносно того, скільки Росія може робити засобів нападу.

Плюс є поняття концентрації вогню. Якщо Росія бере 400 шахедів або 50 чи 30 ракет і пускає їх в одне місто — скоріш за все, якась кількість із них проб'є ППО й долетить. І не важливо, яке це місто і яка там стоїть зараз у нас система, бо це пробивається. Немає жодної країни в Європі, яка б мала сильнішу систему ППО, аніж зараз Україна.

Тому наш підхід – про швидкі результати з мінімальними коштами. І ми вважаємо, що нераціонально намагатися прикрити кожен об'єкт критичної інфраструктури, кожне місто, кожен міст, кожне велике підприємство, бо їх у нас тисячі. Немає в світі стільки зенітних ракетних комплексів, немає стільки засобів. Треба будувати двофакторний, або в два ешелони, рубіж по кордону лінії бойового зіткнення, який забиратиме великий відсоток цих цілей на себе. А далі вже будуть долучатися армійська авіація, Повітряні сили, зенітні ракетні комплекси, ППО сухопутних військ, об'єктові МВГ і решта на тих об'єктах, де в нас вистачить ресурсу і ми вважатимемо їх пріоритетними.

Як виглядає, в Україні протиповітряною обороною займаються дуже різні роди і види військ та сил.

Усі.

Це можна пояснити об’єктивними факторами. Але чи створює це нам проблеми в ефективності збиття ворожих цілей?

Очевидно, так. ППО займаються всі. Як результат – ресурс розпорошується.

Ми для себе знайшли рішення. Це побудова рубежу по лінії бойового зіткнення і кордону. Є бригади, які тримають лінію фронту. У них є зенітні підрозділи, в складі яких є різні засоби, в тому числі батареї або взводи ППО, дронів-перехоплювачів, і вже є підрозділи, які націлені на “шахеди”.

У цих підрозділах є люди, в них є досвід, є радіолокаційні станції – RADA чи інші. У них є потенціал давати результат. Бо вся ця система впирається в людей. Усе, чого не вистачає зараз людям там, – це засобів і майна: транспорту, живлення, зв'язку, FPV-перехоплювачів, мультироторів типу “крило”.

Якщо в бригади потреба на місяць десь 300 FPV-перехоплювачів, а ми їм даємо, наприклад, 50 – це десь 43 збиті цілі. А далі бригада нічого не робить. Або отримує від інших волонтерів, або купує за субвенції, або якось там сама збирає. Але якби в бригад, які дають результат, – а це реально, ну, 30 бригад – було 110% їхньої місячної потреби в засобах та іншому майні, всьому ППО по країні було б у рази легше.

У мене 101 чат “Дронопаду” з кожним із підрозділів. І коли підрозділ каже: "Пустили, тільки що збили останнім дроном “шахед”, і от наді мною тільки що пролетів ще один, а нема чим збивати. Роботу завершуємо, переходимо в режим спостереження, як “шахеди” пролітають далі”... Це велика проблема.

Боєць 40-ї окремої бригади берегової оборони стріляє по цілях із зенітної установки ЗУ-23-2, січень 2024 року. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Що стосується забезпечення засобами – цю проблему також порушив у нещодавньому інтерв’ю “Фіш”, військовослужбовець Lasar’s Group. Те, що не вистачає засобів — це про неефективну систему, неправильний розподіл пріоритетів на рівні держави, чи те, що в нас просто немає знов-таки коштів, щоб таку кількість засобів надати?

Для мене, в першу чергу, це проблема неефективності розподілу ресурсу. Ми наплодили настільки багато частин дронщиків, що замість того, щоб концентрувати в ефективних і давати їм все для роботи, дрони зараз є у всіх потрошку й ні в кого достатньо. Всі щось роблять, але мало хто дає такий результат, який впливає на поле бою.

Нещодавно Сили безпілотних систем оголосили про 15 тисяч нових вакансій. Чи може це розвинути проблему, про яку ви кажете?

Може розвинути, а може і якось повпливати на її вирішення. Тут треба дивитися на фактичну реалізацію.

Але давайте наведу приклад. Коли СБС почали сильно масштабуватися і їм дали політичний безліміт на переміщення людей до себе, то багато дронщиків із лінійних бригад попереходили в СБС. А в бригадах на фронті хороші дронщики зникли. Через це в бригадах суттєво впав рівень боєздатності й бригади почали "провалюватися". Хто відповідає за лінію? Бригада, яка тримає лінію. Але де дронщики? Пішли в СБС. Рішення ніби непогане, але вплив на полі бою вийшов негативний.

А це взагалі окей, що в нас після створення СБС досі залишилося оце розділення, що частина дронових підрозділів – в структурі Сил безпілотних систем, а частина – в інших вертикалях сил оборони?

Дрон – це настільки масовий засіб ведення війни зараз, що ви не можете його сконцентрувати в когось одного. По-нормальному, дрони мають бути вже на рівні роти. Має бути якесь відділення БПЛА, де є свої засоби розвідки, умовні “мавіки”, мультиротори, і свої засоби враження, умовні FPV.

Добре, тоді чи стало українському війську краще від формування Сил безпілотних систем?

Бригадам на полі бою – гірше, бо в них позабирали людей хороших. І величезна кількість ресурсу ж іде на СБС. Ми ж пам'ятаємо “Лінію дронів”, де кожній бригаді держава дала на рахунок по мільярду гривень на їхні закупівлі. Для бригад це – суперкласно. Вони купують те, що їм треба у великих обсягах, тут і зараз, і можуть давати результат. Але якби ми дали по мільярду на кожну стару бригаду, то, я думаю, фронт виглядав би інакше.

Хочу повернутися до дронів-перехоплювачів. Ви згадали про них як про напрямок, у який вкладаєтеся. Якщо говорити про їхній потенціал, скільки вони можуть збивати? Наприклад, із 500 російських БПЛА, запущених Росією по Україні в ніч на 19 листопада.

Теоретично – 500. Якщо ми говоримо про класичні "шахеди" або подібні вироби, то українські засоби перехоплення – в правильних руках, у достатній кількості, забезпечені всім необхідним майном – можуть в теорії збивати всі 100%. Зрозуміло, на практиці так не буде, бо є багато факторів, які на це впливають. Але технічно FPV-перехоплення виглядає на сьогодні найефективнішим способом боротьби з "шахедами".

Чи є в них потенціал збивати щось більше, ніж "шахед"?

Може бути. Це питання швидкості, наведення. Вони далі вдосконалюються. Перехоплювач минулого листопада і цього року – це дуже кардинально різні вироби і за якістю, й за характеристиками, й за потенціалом. Ми в “Дронопаді” пройшли десь чотири етапи еволюції засобів. І це не один виробник — це десятки виробників в Україні, які на сьогодні мають непогані за співвідношенням “ціна/характеристика” засоби, якими можна збивати.

Ми як фонд суттєво тут впираємося в кошти. Якби в нас було на “Дронопад” 500 мільйонів гривень на місяць, то показники збиття були б супернеймовірними.

Я ще думала запитати у вас про ідею формувати в Повітряних силах безпілотні системи протиповітряної оборони.

Це спроба впорядкувати той хаос, який зараз є, щоб з'явився один організм, який координує цю всю історію на рівні регіонів, на рівні МВГ. Задум непоганий, але питання до повноважень і реалізації. Повітряні сили, на жаль, дуже консервативні й дуже специфічні у взаємодії на різних рівнях. А війна – динамічніша і швидша.

Керівник фонду допомоги армії "Повернись живим" Тарас Чмут під час інтервʼю Суспільному, Київ, 20 листопада 2025 року. Суспільне Новини/Дмитро Суслов

У жовтні фонд “Повернись живим” отримав грант на 460 мільйонів доларів від – тут наголошу– іноземної держави. Що це за країна, ми не знаємо – знаємо лише, що вона європейська. Що ще ви можете розказати нам про ці 460 мільйонів доларів?

Це результат трирічної роботи команди фонду “Повернись живим” за одним із наших стратегічних напрямків – залучення іноземних коштів на мілітарні потреби. І це важливо, тому що на гуманітарні проєкти в Україну заходять багато грошей на різні фонди, різні організації. На мілітарні – ні.

Ми це змінили. Тобто ми створили прецедент – публічний, юридичний, прозорий механізм, як можна це робити. І там, де одна країна, там буде друга, третя й так далі.

Це — цільові кошти, ми не можемо їх направляти на те, на що ми б хотіли. Вони йдуть на визначені військові частини, які отримають допомогу, визначену партнерами. І нами визначені напрямки допомоги – це транспорт і його обслуговування, це аеророзвідка, це зброя та військова техніка, це FPV та бомбардувальники.

Тобто це якісь конкретні підрозділи, які визначав сам грантодавець? Чи ви допомагали?

Це одні з найефективніших підрозділів Сил оборони. Тому, очевидно, ми з ними працюємо багато. Партнери теж із ними працюють багато. І тут ніяких питань не було.

Запитання, яке вам поставили користувачі X і яке напрошується: “Чому ви отримали ці кошти? Чому не держава?”

Бо ми — найкращі. І ми багато працювали, щоб вибудувати інституцію, якій будуть довіряти країни-партнери.

Чому не держава? Тому що держава в своїй роботі, вона глобальна. Вона вирішує проблеми найбільшого порядку. В першу чергу, армії треба грошове забезпечення. В другу – армія має бути нагодована. В третю – вдягнута, в четверту – взута. В п'яту – має бути паливо, потім мають бути боєприпаси, потім мають бути основні засоби ведення війни.

Ми можемо працювати локально на рівні конкретної військової частини, з'єднання, служби відомства, роду, виду, забезпечуючи в моменті конкретних користувачів конкретною номенклатурою засобів. Тобто це не просто кошти на дрони або там на транспорт – це на конкретний дрон, який погодили партнери з конкретною специфікацією під конкретного користувача. Це дуже індивідуальний підхід.

Плюс ми як фонд можемо гарантувати, що ці кошти підуть на оце майно, яке визначили і погодили партнери конкретному користувачу. Плюс швидкість роботи – ми значно швидші, ніж держава. Плюс прозорість, бо ми пояснюємо кожну закупівлю, кожну специфікацію і надаємо вичерпний перелік документів щодо всіх цих закупівель, чим унеможливлюємо будь-які питання.

Але на місці держави я би, мабуть, ревнувала тут до фонду “Повернись живим”.

Навпаки, ми – стратегічний партнер держави. Держава знає про нашу співпрацю, вона її верифікувала і погодила.

Запитаю таким чином ще: ця європейська країна має проєкти підтримки держави?

Звичайно.

Тобто тут не йдеться про те, що ця країна не довіряє українській державі?

Ні. Це додаткові кошти. Тому тут є ще певний бонус. Бо якщо якась країна дає нам 10 мільярдів, умовно, то тут з'являється ще так звана українська модель співпраці, де ще якісь 460 мільйонів — а насправді більше, бо це не перший проєкт із ними… Це п'ятий, напевно, вже. Там просто були менші проєкти. Усі вони — про додаткові кошти для України.

А режим секретності тут чим зумовлений? Адже ця країна могла би похвалитися тим, що підтримує таким чином Сили оборони.

Це вибір партнера. Вони не хочуть на даному етапі цього робити. Основна причина – з міркувань безпеки, їх і нас.

Ми з вами записуємо це інтерв'ю на тлі, на жаль, гучного корупційного скандалу в Україні, який тільки розвивається. Так званий Міндіч-гейт. Станом на зараз він стосується імовірних зловживань у сфері енергетики. Ви є керівником найбільшого фонду допомоги армії. І цікаво, як такі скандали впливають на вашу роботу? Можливо, ви вже чули якісь зауваження чи острахи від тих партнерів, з якими ви співпрацюєте?

Питання корупції від партнерів — друге після: “Як справи?” На всіх зустрічах. І якраз робота з ПЖ – це одна з їхніх реакцій на це. Бо ми маємо репутацію, ми маємо довіру, маємо прозорість надходжень, закупівель, видачу військам. Ми маємо відмінний зворотній зв'язок із військ. Маємо верифікацію держави, верифікацію антикорупційних органів. І 11 років досвіду роботи.

Питання корупції для них гостре, болюче і прямо впливає на обсяг і рівень допомоги нам. На жаль, ця ситуація нас дуже сильно підкосила як країну. І це — одна з причин можливого майбутнього колапсу в цій війні. Партнери читають, дивляться і чудово розуміють, що відбувається. І, очевидно, що це нікому не подобається.

На вашу думку, що може запобігти колапсу на цьому напрямку?

Почати боротися з корупцією. Такий от “офіс простих рішень”.

Керівник фонду допомоги армії "Повернись живим" Тарас Чмут під час інтервʼю Суспільному, Київ, 20 листопада 2025 року. Суспільне Новини/Олександр Брамський

Майже рік у США — нова адміністрація. У ретроспективі цього року, як сильно ці зміни вплинули на спроможності українського війська воювати?

За всіх нюансів масштабування і збільшення європейської підтримки, що дуже добре для нас відчувається, Сполучені Штати продовжують бути орієнтиром, на який дивляться європейці. Вони це чесно визнають у своїй роботі. І США залишаються країною, яка робить дуже багато дефіцитних позицій для нас – насамперед по протиповітряній обороні, у другу чергу, по балістичних ракетах.

Якщо ми не отримуємо від Штатів ракети до Patriot, AM-9, AM-120, це авіаційні ракети або ракети під ЗРК NASAMS, то наша ППО не збиває. Нема ракет до Patriot – неважливо, скільки у вас установок, бо нема ракет – немає результату. Немає ракет до F-16 – не важливо скільки ракет, F-16 не збивають. Нема ракет до NASAMS – те саме. Немає ATACMS, немає ударів по російській території, по аеродромах, по тилу нормальними потужними ефективними балістичними ракетами.

Ми дуже залежні від Штатів. Плюс розвідувальна інформація, без якої дуже важко здійснювати якісь великі комплексні операції і на окупованих територіях, і в Чорному морі, і безпосередньо на території Російської Федерації.

Як зміна адміністрації у США вплинула на те, в яких обсягах Україна все це отримує?

Найбільша проблема – це відсутність нормального прогнозування і ритмічності. Тобто навіть якщо це мало, то ви розумієте, що це – от стільки, і ви можете розраховувати на стільки в такий часовий період. Але коли сьогодні — це багато, а завтра вам кажуть: "Нуль", а післязавтра – мало, а потім – знову багато, то це унеможливлює нормальне планування всього.

Бо коли ми знаємо, що десь Штати відпали, ми автоматично починаємо говорити з іншими країнами і розуміти, чим можна це компенсувати. Тут провалилися в одних комплексах – дивимося по світу, які є альтернативи. Не зайшли одні літаки, пішли в інші літаки. Немає цього озброєння, воюємо іншим озброєнням. Тобто ми включаємося в ці процеси і проактивно щось шукаємо – ми як країна.

Але при цьому треба, щоб люди дотримувались домовленостей і обіцянок. Я знаю випадки, коли через просто вимкнення доступу до розвідувальної інформації в нас скасовувалися дуже великі, дуже важливі операції. І це ніяк не пов'язано з самими операціями – це просто так збіглося через якісь свої причини в Штатах. От і все. Тобто люди могли пів року готувати операцію, а за два дні до її реалізації зникає доступ до інформації – і все.

Зараз ми бачимо новий виток у переговорах США – Україна і США – Росія. Чи ви бачите передумови для закінчення війни, про що так багато і часто впродовж цього року говорить Дональд Трамп?

Передумови до закінчення – це те, що війна розпочалась, знаєте. Кожна війна колись закінчиться, тому наша — теж. Чи вірю я, що ми зараз от можемо щось закінчити? Не вірю, бо росіяни наступають, у них доволі непогано виходить. У нас — внутрішня криза довіри до держави, серйозні проблеми з енергетикою через російські удари. У нас — втома суспільства через купу різних факторів, невизначені партнери, бо сьогодні США хочуть нам “Томагавки” давати, а завтра вони хочуть нас схиляти віддати Росії значну частину території. І це все призводить до певного хаосу навколо.

Чи треба Україні домовлятися? Це дуже складні питання. На яких умовах, під які гарантії? Де гарантії, що Росія не відпочине пів року, не зробить висновки і не піде окуповувати решту територій, а ми якраз будемо перебувати в активній фазі виборчого процесу під тиском партнерів, які хотітимуть перезавантаження влади?

Дуже б не хотілося, щоб усе, що ми зробили, досягли і зберегли за ці роки повномасштабної війни, ми втратили через необдумані й не стратегічні рішення під тиском тих чи інших країн.

Умови, які Росія (як можна припустити з повідомлень у медіа) висувала на переговорах цього року – це відмова України від планів на НАТО, скорочення військ, вихід із Донецької області, визнання Херсонської і Запорізької областей російськими. Як ви вважаєте, наскільки далеко чи близько Українаперебуває від того моменту, коли їй, можливо, доведеться щось із цих умов прийняти?

Хороше запитання. Це залежить від того того, наскільки ефективно ми керуємо державою і ведемо війну. Росія ж теж наближається до колапсу, як і ми. Тільки наш колапс – на фронті, а їхній колапс – всередині, економічний. І питання: в кого першого він настане?

Ми програємо даний етап війни не тільки і не стільки через силу свого ворога – яка безсумнівна, бо він сильний противник, – як через неефективне управління своїми ресурсами, всіма. Як результат, маємо те, що маємо.

Чи можемо ми змінити ефективність всередині країни? Думаю, що можемо. Тому ми – як організація, я – далі робимо кожен день багато, щоб змінити щось, допомогти комусь, врятувати когось, побудувати щось, забезпечити когось.

Якщо держава почне розуміти проблему можливого колапсу, почне реально розв'язувати проблем, які є, – не політично, а реально – ми можемо нашу точку колапсу суттєво зсунути. З другого боку, якщо ми уважніше будемо ставитися до тиску на Росію з боку наших сил і засобів – раціональніше будемо бити, більше вкладати в це коштів, залучати партнерів, – я думаю, що є шанс, що в Росії… Не те, що є шанс – я вірю в це. Що в Росії колапс може настати раніше, ніж у нас.

І тоді буде зупинка, тоді Росія реально сяде говорити, бо вона зрозуміє, що колапс наближається. І тоді умови будуть реалістичні. А якщо ми ще й дотиснемо, тоді все може там і розсипатися.

У нас ще є шанс не те що не програти війну, у нас ще є шанс її виграти. Але треба щось для цього робити.