Jul 20, 2025 Олекса Кібкало, Тетяна Кривішин

---

Україні сотні років нав'язували, що російська культура – "вєлікая", а секрет російської душі – у незбагненній мудрості. Насправді ж секрет "у г*вні" – так вважає лідер культурного проєкту МУР Олександр Хоменко.

Він і сам певний час вірив у могутність російської літератури, адже у таких умовах зростав. Однак все змінила війна. Саме після окупації лідер МУРу зрозумів, що "російські танки йдуть там, де спочатку викладають дорогу друкованими виданнями".

В ексклюзивному інтерв'ю 24 Каналу Хоменко розповів, якою насправді бачить долю України надалі та чому йому довелося відмовлятись від шалених гонорарів.

 

Відмова від шалених гонорарів

Олександре, для мене ви стали певним освітнім відкриттям, адже популяризація української літератури у такий спосіб – це несподіваний хід. Насамперед мені цікаво, як у вас відбулась така зміна? Чому буквально за кілька днів ви з російськомовного перетворилися на адепта української літератури?

Насправді, це процес не одного і не двох днів. Я думаю, він все ще триває. Ось нещодавно мені подзвонила якась жінка, представниця фонду "Женщіни за мір", здається, в Литві. Вона хотіла дати грошей МУРу для підтримки українських митців. Я запитав її, чому така назва дивна – "Женщіни за мір"? Чому не "Жінки за мир" чи хоч "Women for peace"? Вона відповіла, що у них у фонді давно працюють росіянки.

Тоді я сказав, що навіть не спілкуватимуся з ними, і попрощався. Вона запитала, що передати фонду, а я і сказав їй: "Хай йдуть на..й", ось так і передайте. Раптом ця жінка прокричала, що не треба їй мого націоналізму.

І ось я згадую себе 16-річного, який щиро зачитувався Лермонтовим у центрі Києва в російськомовній школі. Що б я тодішній подумав би про себе сьогоднішнього, якому кажуть "ваш націоналізм не потрібен"?

Тому насправді процес закохування у власну націю, у власну історію триває щоденно разом із тим, що ми робимо. Я точно пам'ятаю, у перший день повномасштабного, коли почались вибухи, я написав довжелезний пост, назвавши його "кінець російської культури". Тоді він розлетівся соцмережами. На мене навіть ботоферму кремлівську скинули. Я відчув себе по-справжньому важливим. Моїй матері почали писати погрози якісь боти.

Я написав, що мені дуже шкода, що я не розумів, що російські танки йдуть там, де спочатку викладають дорогу друкованими виданнями; що мені дуже шкода, що я цінував цю культуру; що більше ніколи не вийду на сцену, пропагуючи цих митців. Бо я справді робив лекції, навіть вистави про російських письменників.

У перший день (повномасштабного вторгнення – 24 Канал), я немовби прокинувся від холодного душу, зрозумівши, що точно ніколи більше не робитиму. Але спроби були.

Коли я вийшов з окупації, (а я провів 47 днів на північ від Києва), мені почали дзвонити контакти з моїх старих місць роботи і кликати мене у країни Балтики, щоб я виступав з виставами та лекціями про російську літературу. Пропонували шалені гроші.

Буквально минулого літа дзвонив один старий товариш, пропонував мені бути другим режисером на фільмі, який знімається в Італії та Франції. Мені б організували виїзд, там були шалені гонорари. Я вже фактично погодився, а мені кажуть, що фільм про князя Бикова. І ти від цього всього відмовляєшся.

Не треба навіть перебільшувати. Якось я сперечався з дуже близькими знайомими про росіян, про Парфьонова (радянський актор – 24 Канал), просто писав рідним людям: "До дідька їх, всіх їх ненавиджу, хай здох**ть!". Мене тоді і видалили з чату.

Тож це процес не одного дня, це процес довгого закохування і розуміння власної ідентичності. Мені здається, саме тому насправді МУРу і вдаються якісь речі, які не вдавались людям, що з самого дитинства були в українській культурі. Ми знайшли в собі цю любов до власної країни, до історії, тільки-тільки от.

Це, так би мовити, по свіжих слідах усе відбулось. Знаєте, перший період стосунків вже відрізняється від довгого шлюбу. У перші роки ти по вуха закоханий, у тебе й очі горять. Тобто не ставишся до української літератури, як якийсь поважний літературознавець, що завжди її пропагував. Ти ставишся до неї як молодий хлопець, який знайшов найвродливішу дівчину у класі. Розповідаєш всім про неї, присвячуєш їй поеми, присвячуєш їй пісні.

Оця свіжість нашої закоханості, як мені здається, є одним з тих факторів, які працюють в МУРі. Крім того, усі наші учасники є молодими, через що ми не допускаємо зверхнього ставлення до глядачів.

У нас ніколи немає такої риторики, мовляв, як це ти не знаєш, хто такий Іван Багряний? Ми ніколи подібного такого не говорили. Ми завжди готові відповісти на найдурніше запитання, намагаємося максимально розжувати інформацію, де це можливо.

З іншого боку, навпаки, ти маєш зрозуміти, що твій слухач – це також розумний чувак. Він або дещо чув, або зараз загулить. Це не проблема, тому ти можеш кидати купу імен, і слухачі точно розберуться.

Окрім української літератури, у МУР також є робота про Римську імперію – PAX ROMANA. Вона вийшла минулого грудня. Цей альбом є усюди, був величезний концерт. Ми зібрали 3,5 тисячі людей: повна "Стереоплаза" – найбільший клубний концертний майданчик в країні. І це все було про Римську імперію. Пів залу знало кожну пісню напам’ять, і це тексти в стилі: "Тіт Лартій і Коміній підуть лизати рани, коли на них обрушиться гнів Коріолана" (МУР, "Трагедія про Коріолана" – 24 Канал). Це скандує три тисячі людей. Це можливо, просто чомусь мало хто вірив, що таке може бути з аудиторією.

Українська література – не про сум і трагізм

Цікаво, де ви знайшли стільки оптимізму і такого яскравого захоплення від української літератури? Українська класика сповнена болю і трагедії, та, здається, не вчить українця бути щасливим.

У нас є чудовий приклад, пісня "Зродились ми великої години", яка є частиною ОУН/УПА. Там є рядки: "Бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець – той здобуває світ".

Я думаю, дуже поверхневим є враження, що українська література – про страждання, а той, хто цікавиться нею, теж мусить якось на собі нести ці страждання. Це також може бути враження, яке сильно нав'язала шкільна програма.

У мене в російськомовній школі була абсолютно бездарна вчителька української літератури. Складалось враження, що вона була агентом ФСБ. Я багато про це жартував. Настільки якісно працювати на те, щоб весь клас ригати хотів від української літератури, – це треба вміти. Вона, мабуть, спеціальний тренінг проходила.

Я зрозумів, що це такий гіпноз, рівня повторювань слів "правда" – "кривда" по одному на дві хвилини, нудних творів, жахливого матеріалу… Мені здається, що вона – професіонал, але яка, на жаль, працює не в наших інтересах.

Коли у школі з'явилася, як її називали, зарубіжна література, ми всі розуміли, що там 90% російської. І ось у тебе з одного боку в шкільній програмі є російські твори, не, слава Богу, лише про "Росію-матушку", а й роздуми на тему самогубства, кохання, філософії. А з іншого боку, відкриваєш українську, а там – держава втратилася, пани – селяни, пани – селяни, пани – селяни. І ти думаєш, Боже, невже моя рідна література така бідна?

Але це величезна майстерність, розумієте? Цю програму з радянських часів не дурні люди робили. Це ж спеціально першим кроком було створення однієї програми, туди відправили найгірші твори талановитих авторів, а після цього дозволили людям по одному листу переставати вчити українську мову і літературу. Про це писав Малишко, жалівся, як може бути таке, що діти за один підпис перестають вчити мову, яка виховала їхніх предків.

Тому я абсолютно не згоден з тим, що українська література про сум. Я думаю, що українська література про повстання. Про бунт. Або душа твоя повстає проти того, що відбувається навколо. Або ти повстаєш проти соціального ладу. Або ти повстаєш проти пана. Або ти повстаєш проти нудьги. Такий бунтарський дух наш.

Яким буде новий проєкт МУРу – "Ребелія"?

Поговорімо про ваш новий проєкт "Ребелія".

Це новий альбом і нова велика вистава, більша за "Романтику" хронометражно. Насиченіша. Вона буде присвячена дню, який ми чекали всю нашу історію – про перемогу над Росією 24 серпня 1991 року, і все, до чого це призвело.

Починається вистава з 20-го з'їзду КПСС 1958 року, і далі пронесе нас через Київ, через Клуб творчої молоді, через діяльність Горської, Танюка, Світличного, Івана Дзюби. Пронесе нас через ліси Биківні, де було знайдено заховання.

Довідка. Биківнянський ліс – місце масових поховань жертв політичних репресій 1937 – 1941 років, яких розстріляли співробітники НКВС у київських в'язницях. Поховання виявили та оприлюднили члени Київського клубу творчої молоді, зокрема Лесь Танюк, у 1960-х роках.

Вистава пронесе нас через кінотеатр України, як в ньому піднялися. Також через збори у Верховній Раді 1963, коли Вінграновський виступав з трибуни. Через Чорнобильську катастрофу, через підпільні друкарні Ярослава Хосюка, через збори у Львові у 1988, через збори народного руху в 1889 в КПІ.

Це величезне панно історії, яке призвело до дня, який ми чекали всю нашу історію – 24 серпня 1991 року. Офіційний День Незалежності, або ж День відновлення Незалежності України.

Чи був текст, від якого пішли сироти по шкірі? От вперше, коли прочитав і перейнявся.

Хоч я сам усе пишу, та є один текст – балада "Пісня головного героя". В мюзиклі проспівується так:

"Така вже наче склалась тут сумна традиція. Найбільша нагорода – сидіти за позицією. Чи ми готові і свідомі – боятися не гріх. Ґрати не лякають, вони викликають сміх.

Я озираюсь на історію вкраїнського народу. Невже нам всім пороблено? Невже хтось прокляв долю? Вже сотні-сотні років триває одна битва. Всі держави є на мапі – мою ніяк не видно.

Колись жерли литовці і княжество московське, поляки, навіть турки, і австро-угорці. Вже стільки-стільки років шукаю й не покину я ту мапу світу, де побачу Україну".

Потім йде приспів, фінальний куплет. Це співається в 1962 чи 1963 році:

"Ми цей шлях пройдемо, але фінал його не легший. Що робити потім, як здобудем незалежність? Чи ми станемо в один ряд, нарешті об'єднавшись, без сварок, ворожнечі, народом згуртувавшись?

Чи ми вже забагато були по різні боки і як затріщить по швах прогнилий щит Європи? Чи вистачить нам розуму обрати самостійно того, хто поведе вперед і буде вести рівно?

Чи ми вже забагато жили без права вибору і швидко станемо лялькою, чужакам на вигоду? Чи воля – це прокляття, до якого не готова, моя прекрасна нація, наївна і безголова. Чи, може, час настав уже для історичних змін? Я вірю, що настав. Досить вже руїн".

З 21 серпня вистава "Ребелія" буде їздити всією країною, в усіх містах.

Про російську пропаганду у культурі

Як Україні протистояти російському Достоєвському, як протистояти потужній російській пропаганді, яка працює через культуру? На вашу думку, який український автор міг би тримати так багато інтересу до українського народу, української нації, як тримає шовініст Достоєвський?

Я думаю, що це Юрій Шевельов, хоча він дуже критикує Україну. Це корисніше українцям почитати.

Якщо ми говоримо про прозу і новелістику, я думаю, що Віктор Домонтович. Кажуть, він був пов'язаний зі спецслужбами, але це просто цікава біографія, коли вже час прийшов. Домонтович прям вербаліст. Ну так, як він пише… Наприклад, душ він описує, що тисячі кришталевих голок впилися у спину. Це так красиво. Він такою мовою пише…

Якщо когось, хто не обмазався об гебню, то я думаю, що Валеріан Підмогильний або Володимир Винниченко. Це насправді дуже-дуже сильні та круті прозаїки. Тематика їх творів дуже цікава. Усі знають "Місто" Підмогильного.

Насправді наша література не гірша. Вона прекрасна, вона надзвичайно цікава. У нас завжди була біда з піаром нашої літератури. І, чесно, на Заході дуже багато творів читаються не через їхню важливість і епохальність, а тому, що так сказали, тому що була класна реклама.

Юрій Шевельов, я вважаю, наймудріший український автор, правда він публіцист, якого я наполегливо раджу прочитати усім. Він писав дуже круто про різницю в ментальності. Каже: в Америці не думають про те, як той чи інший твір буде читатись через 100 чи 200 років. В Америці думають про те, як той чи інший твір буде вражати тут і зараз.

Себто, наш пан Шевельов мав на увазі в широкому сенсі. Не тільки романи, сценарії фільму, вистави. Себто, не думають про спадщину через двісті років. Думають, як от зараз зачепити, максимально зацікавити.

Подивіться, яка культура домінує над світом. Шевельов дуже сильно радив нашим митцям виходити з печери – "а де яка мораль, а яка мудрість, що я закладаю", і пробувати балуватись.

Наприклад, Шевельов вкидав величезний респект молодому Андруховичу. Коли ще в 90-х роках вони "бубабісти". Вони почали працювати, хоча Шевельов був з епохи Багряного, але вони дружили. Ви уявляєте, як зійшлись світи. Він писав рецензію на Андруховича. Казав: оце шампанський гумор Андруховича.

Якщо коротко, бліцом, то для закордону, для того, щоб рекламувати, ідеально підійде Домонтович, Валер'ян Підмогильний і Володимир Винниченко. Це дуже європейська, цікава література. Можна було ще засунути туди Хвильового, адже проза його дуже цікава. Мені здається, варто, щоб він йшов в другій лінії після цих трьох вищеназваних, саме для західного читача.

Секрет російської душі

Всім хочеться зрозуміти, в чому ж секрет російської душі, і шукають вони це саме у Достоєвському.

Секрет російської душі, навіть по Достоєвському, в г*вні. В тому, щоб змиритися з обставинами. Якщо глибоко вчитатися в російську творчість, то один з основних принципів і меседжів – це "змирись з обставинами, система важливіша і більша за тебе".

Це, як і про достоєвщину, так і про, наприклад, сучасний кінематограф. У них був фільм такий, називався "Левіафан". Він, здається, на "Оскар" був номінований. І я мав дуже цікаву дискусію з одним журналістом про режисера "Левіафана".

Я навіть казав, що це ж наче як русофоб, наче як людина показує гріхи. Мені журналіст дуже вдало зазначив. Каже – ні. Дивись, це ідеальна робота на російський уряд, на російську державу. Це фільм спонсорований їхнім Міністерством культури.

Ну а я кажу: "Як? чому? там же просто гниль і жах". Там дві години маленьку людину чавлять. Це страшне кіно. І мені каже журналіст – правильно, це для того, щоб російський глядач подивився, і думав: "Краще я не буду лізти, мене "злопають".

І я відповідаю, як людина може подивитися це кіно, і подумати, що його основний меседж – це "змирись". Будь-яка нормальна людина подивиться і подумає, як це несправедливо, треба боротися.

І мені ж він скаже "от". Бачиш, тут величезна різниця. Якщо казка про дракона, лицаря і принцесу, то росіяни, прочитавши її, розумітимуть, що треба не бути хоробрим, як лицар, а слухняним, як принцеса. Тобто, це зовсім інша мораль із всесвітньо відомих творів.

Навіть образ оцей – література "маленького чєловєка". Ви в школі чули цей термін. Я чув, всі чули. Що це, бл***, означає? "Маленького чєловєка"? На х*** мені читати таку літературу? Про те, що я жалюгідний і нікчемний.

Я думаю, що вона популярна на Заході, адже копатися в душі, яка вирішує змиритися, набагато комфортніше для такого, знаєте, "теплобанного" західного суспільства, ніж в душі, яка хоче бунтувати й щось змінювати.

Це цікавий погляд поруч з голлівудськими персонажами, супергероями, з Джеймсом Бондом, який перемагає зло, Суперменом, який перемагає зло, Денієл Дей-Льюїсом, який відкриває свою нафтову імперію, але стає злом. З цими історіями успіху, історії жалюгідних черв'яків, які змирилися, мені здається, чіпляють, бо це щось оригінальне.

Не снилося іншим літературам писати про настільки жалюгідних персонажів. Ти це читаєш і думаєш або "Господи, слава Богу, я не такий", або "Ну, шкода". І якісь в тебе думки народжуються.

Я дарма про теплу ванну західного суспільства. Це не зовсім істина. Істина, мені здається, що якраз таки просто дуже-дуже багато творів і творчості на Заході, в Америці, у Європі про пасіонарних людей, яким все вдається. Ми ж звикли, що твори про всяких скнар, які спиваються, страждають, вбивають себе – це щось цікаве, це так нетипово.

Ого, людина морально руйнується, і ще й дружину свою руйнує. Клас! Розумієте? Це, мені здається, те, що чіпляє західного читача. Ну, окрім типової пропаганди.

Ви знаєте термін "велика французька література"? Або "велика італійська література"?

Ні.

І немає терміну "велика українська література". Це теж різниця ментальності. Наша література, наша освіта не заперечує інші. Тобто, у світі є французька, італійська, ось є і наша. Можеш зацінити. І лише російська "вєлікая". Вони самі це вигадали. Вони це пропагують через "бабло". І "бабло" – це ключовий фактор.

Україна, здається, у 2023 році на культурну дипломатію за кордоном витрачала 800 тисяч доларів. Росія в цей момент – один мільярд доларів.

Українці зараз зацікавили світ. Зараз, я вважаю, є вікно можливостей. Я думаю, що в певний момент за кордоном з'явилося питання, що ж це за загадкова українська душа?

Смілива. Просто "сміливість, сміливість, сміливість, сміливість, сміливість" за чотири роки може працювати як – "Да, ми поняли. Окей. Що ще?"

Хто може в літературі розкрити цю сміливість?

Іван Багряний. Будь-який твір взяти, будь-яку прозу. Біографію! Шановний глядач, я сподіваюсь, що у тебе є ютуб під рукою. Став на паузу, якщо це телевізор, то дочекайся кінця. Заходь в ютуб, відкривай і напиши: "Іван Багряний – Ім'я крові". Побачиш відео про Івана Багряного на п'ять хвилин – з розуму зійдеш. Не біографія, а сценарій голлівудського фільму. Все зрозумієш, які у нас в рок-н-ролі люди є. І одразу буде працювати пропаганда.

"Срачі між українцями зруйнують нас"

Ми зараз перебуваємо у стані війни, великого горя і трагедії. Ми розуміємо, що дуже часто ті люди, які мають найвище моральне право отримувати найбільше від життя, йдуть з цього життя. А Герої, які повертаються, часто можуть почути: "Я тебе туди не посилав". Або якусь зневагу, або "Ми про тебе трошки забули". Як, на твою думку, ставитися і миритися в українському суспільстві? Як українське суспільство має розвиватися?

Миритися в українському суспільстві неможливо. Срачі є однією з ключових наших рис. У виставі "Ребелія" є рядки:

"На двох українців завжди було три гетьмани. Точаться суперечки між вовками і левами, між зайцями і лисицями, ідеєю і дурницями.

На двох українців завжди чотири принципи. Всі згодні і незгодні, яким будеш сьогодні? Якщо такі союзники, не треба ворога ззовні".

Це дуже сумні рядки.

Слава Богу, ця історія закінчується все-таки позитивно. Марк Аврелій писав: "Бачиш колючку – обійди її". Так багато було зусиль, щоб пояснити українцям, що сратися між собою – це погано. Є багато сучасної творчості, треків про це.

Симон Петлюра казав: "Не так страшні російські воші, як українські гниди". Шевченко писав: "Доборолась Україна. До самого краю. Гірше ляха свої діти. Її розпинають". 200 років цій фразі.

Тому я думаю, що проблеми срачів треба брати, як коли у дитини алергія на котів або на жовток. Просто хай не їсть жовток. Тобто українці сруться між собою. Це варто зупинити. Це зруйнує нас. Найімовірніше, ми програємо цю війну через це. Але такий нам буде урок. Спробуємо ще раз через 100 років, на жаль.

Я просто мав би дати тут якусь формулу. Типу "просто треба бути з повагою". Або "почитайте збірку Михайля Семенка – одразу перестанете сратися".

Ні, просто ми дуже бурхливі, незалежні. Цей дух дозволяє нам зробити дві революції за 20 років, коли ми не згодні. Ця крута риса боротьби проти несправедливості і змушує нас боротися один проти одного. Тому що ти звик, що тобі ніхто нічого не може довести, якщо ти з цим не згоден. Ніхто тобі не може сказати: "Роби ось так, бо так треба". Такого поняття немає для українця.

Зненавидів Росію ще у школі

Коли ти відчув, що ти українець?

Я міг би навести багато прикладів. Коли мені було три роки, згадую, були мітинги за Ющенка. Але якщо по-справжньому, я не був україномовним. Я навпаки навіть любив ту культуру.

Я був у Москві фізично. У мене український паспорт. Я проходжу кордон. Усім штопають цю червону гидоту. Вони грубо спілкуються. Я ходив, дивився на цю несвободу Москви, на ці обличчя.

Я тоді – неукраїномовна людина, з російської школи. І я пам'ятаю, що десь на п'ятий день перебування в Москві я знайшов на дні рюкзака Snickers і почав читати склад українською. Ох, це було красиво.

Мене так нудило від: "прівєт, как дєла?". Бо навіть російська в українців звучить інакше, якось не так огидно. Зараз вже огидно, ще гірше. Я читав етикетку Snickers українською мовою.

Це реальна історія?

Так. Моя дівчина – росіянка, тому я був в Москві. Ми в школі разом вчилися. Я їздив на знайомства. Вона росіянка, це сім'я росіян. І таке: "Ой, што там на Украінє? Розкажи стішочок". Я тоді не розумів. Я не придавав цьому уваги, бо я сфокусувався на Snickers.

Я в кімнаті плачу. Це реальна історія. Плачу, читаю етикетку. До мене підходить моя дівчина Даша, питає, що сталося. Я просто повертаю на неї очі і чи не перший раз, окрім навчання, екзаменів, свідомо українською кажу, що я ненавиджу Росію і хочу додому. Я розплакався. Це було дуже смішно. До речі, я ніде це розповідав.

А потім я повернувся і чомусь у Києві спілкувався російською. Але от там відчув, як ніде, що які там люди інші. Через два дні ми поїхали. Не витримував цієї Москви. Я більше жодного разу не їздив. Мені вистачило одного.

Що чекає Україну далі?

Я давно спостерігаю за тим, що у митців є особливе передчуття. Митці дуже тонко налаштовані. На моє переконання, вони бачать якісь непомітні речі, вміло складають і іноді усвідомлюють те, що відбувається. Це часто виливається у творах. На твій погляд, яка подальша доля України? Не бажане, а саме твоє реальне відчуття.

Сумна, жахлива, якщо ми говоримо про мої власні суб'єктивні відчуття. Але від цього кожен свідомий член суспільства ставить собі питання: "Чи роблю я достатньо?". У нашому випадку що таке достатньо? Має бути фінальна мета війни зараз. Вона має закінчитися на тому, що зберігається державність. Дай Боже, щоб у нас це вийшло.

Але біда у тім, що у мене дуже сумна відповідь на це запитання. Я її не соромлюся. Просто важливо розуміти, що мій дуже сумний прогноз і відчуття щодо майбутнього моєї улюбленої у світі країни ніяк не демотивує і не заважає мені бути тут, до останнього робити те, що я можу, щоб вона існувала і жила.

Я міг виїхати багато разів. Навіть один раз думав серйозно, але мене переконав, наприклад, Євген Янович, що ми маємо лишитися. З того часу я твердо роблю усе для того, щоб вижила моя нація.

Уся суть МУР про пробудження. Тобто ми розповідаємо про українську історію не тому, щоб стати популярними. Зараз здається, що розповідати про історію і літературу – це популярно. Але ні. Це просто від бажання показати, як було раніше, які були помилки, що потрібно їх не допускати.

Вибух національної культури вже був. У 1991 році ми перемогли імперію. Скільки проголосувало за незалежність? 98 – 95%? Скільки людей українською спілкувалися? Тоді ж було модно на хвилі незалежності. Був фестиваль "Червона рута" у Чернівцях щороку. Усе це вже було.

Усе зникло, програло. Якщо у нас була така культура і така можливість, не було війни, вибухів, обстрілів, розвивалась економіка, і ми обрали комуніста. Ми обрали ще гіршу людину. Потім був проблиск надії, а потім обрали Януковича.

Ці люди, які голосували за Януковича, здебільшого стояли 30 років тому із жовто-блакитними прапорами. Як це сталося? Якщо на нас могли вплинути так, то я думаю, що хвороба моєї нації невиліковна.

Тобто у нас з'являється незалежність, вибух національної культури, ми такі свідомі. Ми один одного гриземо, незалежність втрачено. Спробуємо ще раз через сто років. І так по колу.

Немає нічого дорожчого в моєму серці останні чотири роки, ніж ця земля, ця мова, ця культура. Тому якщо вона зникне, то і я з нею.