Dec 18, 2025 Ангеліна Карякіна

Російський ексжурналіст, тепер військовослужбовець "Хартії" Петро Рузавін. Суспільне Харків/Вікторія Якименко

34-річний Петро Рузавін, у минулому російський незалежний журналіст, долучився до українського війська в 2024 році. Він служить у 2-му корпусі Нацгвардії "Хартія" і відповідає за напрямок БпЛА. Живе в Україні з 2017-го, одружений з українською журналісткою Наталею Гуменюк.

Упродовж років співпрацював із російськими медіа "Дождь", "Медиазона", "Важные истории", з глобальною мережею розслідувачів OCCRP, висвітлював протести в Білорусі, створив подкасти про російську в’язницю, а згодом, разом із дружиною – про російську війну в Україні. З початку повномасштабного вторгнення став одним із небагатьох російських журналістів, які могли працювати в Україні, та єдиним, хто працював тут на постійній основі. Він створив матеріали про російські воєнні злочини — зокрема, в Бучі, про російський ракетний удар по торговельному центру в Кременчуці, репортажі зі звільнених Ізюма, Херсона, Куп’янська.

Найновіший подкаст Петра стосується своєї служби в українській армії. Суспільне поспілкувалося з Рузавіним про його рішення долучитися до українського війська, про виклики служби, бойовий досвід та перспективи війни, а також про кенселінг російської культури та "хороших росіян".

Як ти опинився в Україні на початку війни й що тебе привело в українське військо?

Я в Україні був останні років вісім. До повномасштабки жив між Києвом та Москвою: моя дружина — українська журналістка Наталія Гуменюк, із 2017 року ми живемо разом. На момент повномасштабного вторгнення я був в Україні. Ну, й після цього мешкаю тільки тут.

Як я опинився в українському війську? Все життя я працював журналістом і перші пару років після вторгнення був воєнкором російського незалежного медіа "Медиазона". Я завжди сприймав професію журналіста в ракурсі користі, яку ця робота дає суспільству, світу. Але впродовж війни часто з'являлись думки, чи можу я робити щось іще. Треба розуміти, що моя близька компанія українських друзів або пішли служити, або ж їхня робота напряму пов'язана з війною. Тому моє українське середовище все орієнтоване на оборону та захист країни.

Пам'ятаю момент, коли до мене прийшли думки долучитись до українського війська, змінити професію, змінити свою роль у війні. Це було влітку 23-го. Ми з дружиною гуляли в Карпатах і я сказав їй, що хочу йти служити. Тут нема однієї якоїсь причини — це набір причин. Це і тому, що тут мої близькі, моя родина, моя дружина, мої друзі. Але також я вважаю, що минулого світу більше не буде. Те, що ми робили — і я робив як російський незалежний журналіст – ми більше ніколи туди не повернемось. Якщо світ зник, змінився, потрібно змінюватися самому. Тому я вирішив, що хочу піти служити. Далі вже було питання, куди саме, як і так далі.

Як це рішення сприйняли твої близькі, знайомі та російські друзі? Чи ставило воно когось під ризик?

Усе моє найближче коло виїхало з Росії. Варто сказати, що в мене є російська частина життя, є українська – я маю на увазі близьких. Але до 2022-го я підійшов без неприємних несподіванок. Люди, з якими ми можемо тримати близькі стосунки, після 2014-го на шляху наших життєвих маршрутів так чи інакше відвалилися. До 2022-го року серед моїх друзів не лишилось путіністів чи тих, хто підтримував би війну. Зрозуміло, що одна річ — бути проти війни, а інша — підтримувати людину, яка прийшла безпосередньо брати в ній участь. Але я жодного разу не чув несхвалення свого вибору. Думаю, ті, хто так вважав, мені про це не говорили. Багато хто за мене переживає, але жодної фрази, що це неправильно, не було.

Були речі, які тебе суто по-людськи зупиняли? Є чимало росіян, які в різний спосіб підтримують українців, але не знаходять для себе аргументів іти і “вбивати інших росіян”. Ставлю це запитання, щоб зрозуміти, перед яким вибором ти стояв.

У дискусії про росіян на війні, які беруть участь із боку України, є, умовно, декілька тез "проти". І якщо теза "не брати участі у вбивствах" як мінімум дискусійна — я з нею не згоден, але це цілісна позиція, бо мова про ціну людського життя і так далі — то теза про те, що росіяни не можуть брати участі у війні проти росіян, убивати інших росіян – лицемірна. А кого тоді можна? У ситуації, яку ми маємо, це не тільки можливо, а й треба. Потрібно брати участь у війні на боці України, тому що немає нічого важливішого. Це потрібно не лише Україні та Росії. Це — про етичний вибір. Воювати на боці України – богоугодна справа, якихось етичних сумнівів тут у мене не було. На жаль, коли ти береш участь в оборонній, захисній війні — неважливо, хто проти тебе.

Петро Рузавін. Суспільне Харків/Вікторія Якименко

Як Росія відреагувала на твою діяльність спочатку як журналіста, а потім і як військового? Чи переслідують тебе в Росії?

Наскільки я розумію, була увага до моїх матеріалів упродовж війни. Як працює репресивна машина в Росії? Є, умовно, теми, над якими працюють люди в прокуратурі, ФСБ та інших силових органах. Усі матеріали блогерів і журналістів, які, наприклад, пов'язані з Бучею, "перевіряються". У Росії є закон, ухвалений після вторгнення, військова цензура – так звані фейки проти російської армії, [поширення яких карається]. Більшість справ відкрито за матеріалами стосовно Бучі. І мої матеріали про Бучу теж відправляли на перевірку. Але оскільки я не в Росії, не знаю, чи дали їм хід.

Чи складно росіянам потрапити в українське військо? Є якась специфіка саме для російських громадян?

Громадяни Росії служать точно так само, як і інші іноземці. Мені складно говорити про такі підрозділи як РДК чи легіон "Свобода Росії", бо я там не служив, але, наскільки розумію, виплати і все решту вони отримують, як і всі інші, бо вони воюють, як і всі інші. Легіон спільно з "Хартією" брав участь у Куп’янській операції. Але тут варто сказати, що я пішов служити на правах іноземця, який проживав в Україні до цього: я маю посвідку на проживання. Тому пішов у Нацгвардію. Мій контракт і умови ніяк не відрізняються від умов українців.

Якщо говорити про російські підрозділи, то вони надають інформацію — в тому числі, як до них доїхати й що робити далі.

Що тобі запам'яталося як найбільша зміна в житті, коли ти потрапив у військо?

Ми колись розмовляли з одним військовим командиром ще до того, як я долучився до війська. Він казав: "Слухай, ти не розумієш, що таке армія." "Це так, але як воєнкор я війну бачив, їздив різними точками, бував на фронті, спілкувався з військовими." "Але армія і війна – це різні речі. Ти срочку в Росії служив? Хоча б у тюрмі в Росії сидів? Тоді ти не розумієш, що таке армія."

Дійсно, армія — це коли ти в журнал обліку записуєш свою свободу і вона туди-сюди передається. Але мені дійсно пощастило: я служу в одному з найкращих українських корпусів. Я розумію, як це буває в інших і як це побудовано в нас. І, за всього неприємного для свободолюбної душі, мені дійсно пощастило з "Хартією". Коли я зрозумів, що хочу піти служити — вирішив, що треба йти в український підрозділ, а не спеціальний для іноземців. У мене немає претензій до підрозділу для добровольців із Росії, РДК. Вони класні хлопці, маю звідти кількох знайомих. Воюють гарно. Вони мені не близькі своїми поглядами, але як військовий підрозділ вони красунчики. Але я все ж таки хотів піти як житель України.

Мене багато що пов'язує з цією країною. Я вважав і вважаю Україну своїм домом. Тут мої друзі, моя дружина, близькі. Я багато знаю про цю країну і розумію її. Тому хотів піти служити так. Я познайомився з на той момент бригадою "Хартія", це була осінь 2024-го. Тоді вже було зрозуміло, що найближчими місяцями ухвалять закон про іноземців у Національній гвардії. Мені сказали: почекай. Я нікуди не поспішав і почав готуватися. Ходив спочатку на одні курси БПЛА, потім на інші, пішов на інженерку, пройшов курс такмеду, їздив із товаришами на полігон на стрільби. Минуло кілька місяців, цей закон ухвалили і навесні 2024-го я підписав контракт. Відтоді й служу в бригаді "Хартія", яка виросла до корпусу.

У чому полягає твоя служба? Хто ти в "Хартії"?

Спочатку я йшов туди як дронщик – до цього готувався. Був пілотом, кілька місяців літав на одному, на іншому БпЛА. Потім був поранений, відновився, повернувся. Зараз я продовжую займатися дронами вже більше з боку забезпечення й планування.

Петро Рузавін у майстерні дронів "Хартії". Суспільне Харків/Вікторія Якименко

На початку служби у війську Петро був пілотом дрона. Після поранення повернувся в підрозділ займатись забезпеченням й плануванням напрямку БпЛА. Суспільне Харків/Вікторія Якименко

Розкажи про свій бойовий досвід. Ти згадав про поранення, як ти його отримав і який урок виніс для себе?

Коли я постійно їздив на позиції як пілот, це взагалі був інший вид БпЛА-війни, ніж зараз. Було літо 2024-го. Ми були за три-чотири кілометри від ЛБЗ (лінія бойового зіткнення, – ред.), спокійно під'їжджали туди автівками.

Рівень насиченості дронами, відсутність оптоволокна – кілзона була настільки менша й гірша, ніж зараз, що той досвід геть не порівняти з теперішнім.

Літо 2024-го, напевно, було найщасливішим часом у моєму житті. Від кількості нового емоційного насичення, усього того, що ти кожен день вчив чи відкривав для себе: і військове братерство, і технології, і якісь людські комунікації, і твоє місце в цьому всьому. Це все давало якусь неймовірність. При тому, що під обстрілами було неймовірно страшно. На нашому напрямку тоді застосовували багато КАБів, довкола позиції могли скидати кілька десятків на день. Але постфактум мозок стер неприємні моменти, коли тобі страшно, і залишив ті, в які тобі було приємно – від самого себе, від того, що ти робиш, від участі в спільній дуже важливій справі.

Щодо поранення: ми заходили на нову позицію і потрапили під обстріл — був мінометний обстріл і скид із мавіка. Ми заходили з кількома людьми і в якийсь момент поруч прилетіла міна. Поранило двох. Мене — легко, просто уламок у ногу. Найбільше я переживав за іншого пораненого: в нашому екіпажі був хлопець, який після вибуху перестав відповідати на перекличку. Ми до нього підповзаємо — а обстріл продовжується — а він лежить зі скляними очима, з вух кров, шолом пробитий. Ми вважаємо, що він "двохсотий" — і це було найстрашніше. Я пам'ятаю, як ми з ним багато часу проводили разом, літали на мавіках. Він розповідав, як за два тижні планував їхати до родини, до дітей і дружини в Німеччину у відпустку. А в мене паралельно перед очима стоїть його скляний погляд.

Через 10-15 хвилин обстріл припинився й хлопець почав кричати. Ми зрозуміли, що він усе-таки вижив. Його сильно поранило: вибило кістку в руці, шматок шиї – слава Богу, не зачепило артерію. Уламком пробило шолом. Ми його відтягнули, змогли евакуювати. Побратим досі лікується, хоч минуло вже півтора року, але він вижив без наслідків для голови, й це велике щастя. А мій уламок дістали й за місяць я вже повернувся [в підрозділ].

Ця ситуація і взагалі служба в армії щось для тебе самого в собі відкрила?

Коли перший місяць служив, я записував подкаст про те, як пішов служити. Перший епізод — про те, як я збираюся, підписую контракт, проходжу ВЛК, і так далі. І там наприкінці я ставлю собі запитання: "Петя, привіт. Не знаю, коли вийде цей подкаст — може, за рік, за півроку, не важливо. Цікаво, як ти змінишся?" Коли ставив собі це запитання, то вважав, що ніяк. І, напевно, мав рацію. У тому сенсі, що якихось значущих змін у собі не відбулося. Якісь речі чи підходи я оцінив по-новому, але сказати, що щось радикально змінилося з чорного на біле – такого за собою не помічаю. Загалом я та ж людина, що й була — просто в ній, може, трохи змінилися налаштування.

Як за ці чотири роки, за твоїми спостереженнями, змінилося українське суспільство, атмосфера в ньому?

Та вся країна змінилася. На жаль, минулого життя не буде, ми не зможемо повернути все так, як воно було. Більше того, я точно не той експерт, який щось прогнозує і не скажу, як закінчаться ці перемовини зараз чи як буде продовжуватись війна, але я розумію, що нам із війною, з різними її проявами жити довго. Є такий стереотип, що українці завжди один з одним сваряться, як у тій приказці про гетьманів. Але я за ці майже чотири роки — і як журналіст, і як військовий — бачив від людей здебільшого підтримку й доброту. Мова не про гуманізм, а про те, що свій залишається своїм.

Петро долучився до українського війська у 2024 році, служить у 2-му корпусі Нацгвардії "Хартія". Суспільне Харків/Вікторія Якименко

Той факт, що ти — росіянин, якось впливає на твою службу? Як на тебе реагують, на твій акцент? Тобі доводиться щось комусь доводити?

У "Хартії" я вже півтора року, ми робимо спільну справу і, здається, всі це розуміють. Чогось негативного щодо російськості я не відчув. Стосовно акценту – якщо говорю російською, я нікого не надурю. Кожен українець уже на другому слові зрозуміє, що це не українська російська, а "московська". Якось ще до служби, у 2023-му до мене в барі підійшов чоловік і спитав: “А ти звідки?" "З Москви." "Вибач, але хочеться вбивати, коли чую цей акцент”. Я відповів: "Розумію". На тому й розійшлися.

Напевно, коли я говорю українською – теж нікого в оману не введу. Я не знаю, як звучу, але вважаю себе доволі впевненим користувачем української мови. Свої армійські комунікації намагаюся вибудовувати українською. Це — як частина етикету. А якщо говорити про громадянство, то мені в обличчя ніхто не говорив, що в цьому є проблема. Іноді люди вважають, що я білорус. Можливо, тому, що думають, що ну, не можу ж я бути росіянином.

Як ти ставишся до кенселінгу російської культури, до вислову "хороші руські"?

Мені здається, що найправильніше для російської культури та російського руху було би брати участь у війні на боці України. Це було б найбільш корисно. Не обов'язково брати в руки автомат: діяльність може бути різна, аби вона допомагала Україні в цій війні.

Стосовно кенселінгу російської культури — мені здається, це було актуально для перших двох років війни. Зараз цього в тому масштабі ми не бачимо. Коли був пік, мені було все одно. Я не готовий був брати в цьому участь, але мене ніяк це не зачіпало. Враховуючи те, що коїлося тоді на території України — це просто непорівнювані речі. А стосовно перейменувань всередині України – я тільки "за".

Я маю на увазі ще й такі речі, як відмова виступати на одній сцені з твоїми колишніми колегами, журналістами, які не воюють, але нічого поганого ніби й не роблять.

У мене це не викликає негативних емоцій. Я не впевнений, що воно приносить багато користі глобальній справі, але відбувається – і відбувається.

Що можуть робити росіяни, які не підтримують війну й Путіна, крім того, щоб воювати в Україні або допомагати їй у цій війні? І чи можуть вони щось робити для того, щоб путінська Росія або, скажімо так, Росія в її нинішньому вигляді припинила існувати? Чи здатна так звана російська інтелігенція щось зробити? Чи ми приречені чекати, коли цей режим сам якось впаде?

Я не знаю, що саме можна зробити, що буде мати сенс. Але знаю, що я очікую передовсім від себе і від планів на життя найближче. Я внутрішньо прийняв у якийсь момент, що війна з нами, як мінімум, поки з нами Путін. А він років 10-15 із нами ще буде. В ці роки можливості для змін на краще – трансформування країни, падіння режиму — я не бачу. І виходжу з цього як із базового мінімуму.

Розкішний максимум зрозумілий: завтра падає режим, усе супер, всі покарані й отримали, що заслужили. Але базовий мінімум – нам потрібно буде вистояти до моменту, коли ми щось зможемо. І все своє життя, думаю, треба підлаштувати під цю парадигму. Не тільки в Україні, а й у Росії. Якісь поради, як повалити режим і так далі, не упираються тільки в Путіна як такого. Але це точно зручне мірило планів на майбутнє.

Звісно, не впирається. Тому що, по-перше, виховується нове покоління — мілітаризоване. По-друге, навіть ті, кого силоміць мобілізували в Росії, тепер уже мають інші причини воювати: хочуть мститися, наприклад. Усе це стає набагато складнішим і йдеться точно не лише про Путіна, якого багато хто в Росії підтримує.

Запорукою будь-яких змін є лише зміна режиму й конкретно Путіна [на його чолі]. Я не маю на увазі, що все впирається в нього, але він як ключик від замку. Без цього взагалі нічого неможливо.

Рузавін біля будівлі Держпрому на площі Свободи у Харкові. Суспільне Харків/Вікторія Якименко

Як ця війна змінилася за чотири роки і які це виклики ставить перед нами? Наскільки по-різному воюють Росія і Україна?

У Росії краще виходить масштабувати за рахунок вертикалі. У нас усе побудовано на низових ініціативах і горизонтальних зв'язках – і це дійсно корисно для створення чогось нового. Це все — постійна спроба придумати або спосіб убивства, або спосіб протидії йому. Щокілька місяців у цій війні з'являється новий виток у технологічному розвитку. Він постійний. Як я казав, мені дуже пощастило: я служу в корпусі, в якому можу бачити це і брати безпосередню участь із точки зору забезпечення технологічного розвитку.

Я боюся звучати банальним, але кожні пару місяців ти щось змінюєш чи береш участь у тому, чого раніш у світі не було. І це навіть не про те, щоб придумати нові технології – всі технології вже придумано. Питання в тому, як ти їх комбінуєш, зокрема з тактичним застосуванням. І після цього ти розумієш, що такого ще ні в кого у світі не було. І це вражає.

Як би ти ідентифікував себе зараз? Хто такий Петро Рузавін?

Український військовий російського громадянства.

Дивлячись на те, що відбувається зараз із так званими мирними перемовинами, із атаками по європейських країнах і так далі — що дає тобі надію і з якими думками ти служиш?

Оскільки я впевнений, що ми рухаємося в якусь величезну ху*ту й хаос, кожен день – це новий день для того, щоб підготуватися до нього ще [трохи краще]. За ці півтора року було іноді дуже тяжко або страшно з різних причин. Але я жодного разу не пошкодував про свій вибір. Я не знайшов доказів, що помилився в ньому. А цього для мене достатньо.