Oct 03, 2025 Дар'я Куренная Аліна Бурцева

Майже восьма роками неволі закінчилася поїздка до матері на окуповані території для підприємця з Донецької області Володимира Черкаса. Чоловіка звинуватили в тому, що він возив українські спецслужби і запроторили за грати. Володимир пройшов донецьку “Ізоляції”, колонію в Пермському краї Росії. Яким був полон, що тривав сім років та 11 місяців, як катували в “Ізоляції” та поводились у колонії на Уралі та які плани на майбутнє має — чоловік розповів в інтерв’ю Суспільному.

Володимир Черкас родом з Олександрівки, що на Донеччині. До початку російсько-української війни чоловік займався підприємницькою діяльністю разом зі своєю дружиною та виховував дітей. Розповідає: на 2014 рік родина мала власний бізнес у Донецьку.

Володимир Черкас. Cуспільне/Владислав Кравець

“Познайомився з гарною дівчиною. У неї був маленький магазинчик біля залізничного вокзалу в Донецьку — чоловічий одяг. І так потихеньку ми з нею десь за 6-7 років 6 магазинчиків мали. Трошки бізнес у нас пішов. Ми придбали квартиру, придбали машину. У 2008 році «придбали» одного сина, в 2011 році — другого сина. У 2014 році в нас народилася донька. Вона народилася в серпні, а в липні — «друзі», «старші брати» прийшли нас «рятувати», «визволяти» нас. «Визволили» нас від квартири, від бізнесу «визволили», від спілкування з рідними. Ми поїхали до Києва народити доньку. Трошки в неї були проблеми зі здоров'ям, і ми залишилися в Києві. Інколи їздив до батьків, які мешкали на окупованій території. У 2017 році тато помер. Їздив на похорон до тата. Він у мене помер у червні, а я — приїхав у серпні до мами. У мене автомобіль непоганий, і я потихеньку підробляв у вільний час таксуванням.”, — розповідає Володимир.

Коли прийшов час повертатися додому, згадує чоловік, попрощався з матір’ю і поїхав до контрольно пропускного пункту в Мар’їнці, але на підконтрольну Україні території потрапити не зміг. Володимира затримали.

“Це було 3 вересня 2017 року. На території «Донецької народної республіки» мене затримали, коли я пред'явив паспорт, і сказали, що я «возив людей, які співпрацюють зі спецслужбами інших держав». Я став співучасником тієї людини, яку я інколи підвозив як “замовника автомобіля-таксі”.

Як говорить Володимир, окупанти відразу почали чинити тиск, потім відвезли до “Ізоляції” і там почалися тортури та вибивання зізнань у співпраці зі “спецслужбами інших держав”.

“Коли мене затримали, спочатку відвезли до лісосмуги й трошки зі мною попрацювали психологічно. Не чіпали мене, але поклали на землю й сказали, що «ми тебе зараз тут і залишимо». З якоїсь зброї стріляли в землю. Потім мене завантажили в автомобіль і повезли на так звану «Ізоляцію». Коли приїхали на «Ізоляцію», мене повели в підвал. Під'єднали струм, почали запитувати: «На кого я працюю? Коли працюю? Які я секрети розказав про «ДНР?». Окрім електричного струму, мене ще трошки водою поливали. За два місяці відкрили кримінальну справу — «співпраця зі спецслужбами інших країн». Приїздили іноді співробітники, я підписував папери не читаючи, бо ні окулярів не було, та й вони не дозволяли читати. Півтора року було слідство. Через півтора року підписав ці документи, що мали передати справу до суду. Не передавали. Так я пробув на «Ізоляції» десь понад два роки”, — розповідає Володимир.

Володимир Черкас після полону. Cуспільне/Владислав Кравець

Володимир переконаний: винен він чи — не мало значення, “справа” була вже готова.

“Вони вже одразу все вирішили. Так вони розважалися, якісь там проводили процедури.  Тому особисто від мене не вимагали, щоб я там підписав, що я «на Леніна замах зробив чи хотів ще на когось якийсь замах». Такого не було. Мені таке враження склалося, що їх це й не цікавило. Стаття є — і є. Вони бавилися. Я для них був як об'єкт, і все”, — розповідає Черкас.

Після “Ізоляції” чоловіка перевели в Макіївку до спецСІЗО так званого “міністерства державної безпеки”. В серпні 2023 року Володимира мали випустити з під варти, але на волю він так і не потрапив.

“8 серпня 2023 року підписав папери, що я звільняюся з-під варти. Але з-під варти мене не звільнили. На виході мені одягнули кайданки й повезли мене до одного з РОВД міста Донецька. Оформили мені зберігання зброї й відкрили нову справу — кримінальну справу «за збереження зброї». Посадили до Донецького СІЗО. Я там майже рік відсидів. Не було вироку у першій справі. У другій справі вирок був. Але там, я так розумію, знову ж таки, ніхто мені нічого не розказував. Адвоката не було. Я написав одразу, коли мене затримали, відмову від адвоката. 27 травня 2024 року суддя «Ворошиловського райсуду» виніс «вирок»: 6 років і 6 місяців. А оскільки я уже відсидів трошки більше, то мені суддя сказав, що я «відпускаюся із зали суду по відсидженому». На виході із приміщення зали суду мене під руки взяли двоє людей у військовій формі, посадили в автомобіль і знову відвезли до того райвідділку. Написали протокол, що я «порушив громадський порядок». Суддя дав мені 10 діб ізолятора тимчасового утримання”, — пригадує Володимир Черкас.

Володимир Черкас. Cуспільне/Владислав Кравець

В 2024 році Володимира переводять з Донецького СІЗО до колонії в Пермському краї Росії.

“На Уралі, по-перше, це була жорстка «прийомка». Одразу всіх нас поставили на коліна, головою в підлогу, руки на потилицю. «Кому більше, — не пам'ятаю, — п'ятдесяти, п'ятдесяти п'яти чи шістдесяти років — підніміть руки!». Я підняв руку. Мене витягли в якийсь тупик, а хлопців — пішли «рихтувати». У Пермі там лише стоячий режим. Уранці піднявся, встав і стоїш. На сніданок, на обід і на вечерю лише можна сісти. Це близько двох годин на день виходило”, — розповідає Черкас.

13 серпня 2025 року Володимир дізнався, що його обміняють.

“13 серпня близько обіду мене викликали, вивели з камери, повели в окреме приміщення. Мене сфотографували, що в мене немає пошкоджень, немає синців, немає ніяких очевидних дефектних ознак. Я одяг їхній зняв. Мені дали цивільне взуття, дали штани, футболку, курточку якусь дали, одягнули на голову мішок темний і кудись повели. Нас було троє людей.

Сказали: «Вам пощастило, вас міняють. Ви їдете додому». Я вже собі сказав: «Поки я не побачу за спиною тризуб, то я не повірю». Приїхали з української сторони автобуси. Це вже була українська земля. Хотілося вискочити з автобуса, землю цілувати. Було якесь таке відчуття, що ніби вже вільний, але саме скутість відчувалася ”, — розповідає чоловік.

Свої відчуття на свободі Володимир описує як очищення, адже весь цей час він не бачився з рідними, не бачив як зростають діти. Його мати померла в 2020 році так і не дізнавшись, що з сином і де він.

“А що можна відчувати, коли ти хочеш щось сказати, а в тебе течуть сльози? І, отут, зараз навіть у грудях все стискається — отак все. Мене, коли затримали, доньці було 3 роки, одному сину 6 років, другому сину — 9 років. У мене ще двоє дорослих. Їм нині майже 40 років. Дуже хотілося побачити малих, дуже. Коли летіли на літаку, було тільки одне бажання — приземлитися. І коли вони обидва сіли, то я тоді вже видихнув з полегшенням. Таке враження, що з мене змили щось таке брудне і все”,— ділиться емоціями чоловік.

Як зізнається Володимир — зараз його план — знайти своє місце в житті. Об’їхати з дітьми Європу і відкрити власний бізнес, адже треба починати все з нуля.

“У мене там залишився недобудований дім, залишилася квартира, дім батьків — я єдиний спадкоємець. Перше, що це треба мені подумати, як прибуток мати. Ні квартири, ні автомобіля, нічого немає. Я думаю так: працевлаштуватися й робити бізнес-план, щоби перейти у власний бізнес”, — каже чоловік.