Sep 27, 2025 Марта Янко Єлісавета Сілаєва

Військовослужбовець Мар’ян Касприк провів у російському полоні понад три роки. Він каже, що у неволі його змушували каменем здирати татуювання — Герб України. Також пригадує випадок, коли йому із товаришем дали пів тарілки гарячої води і один листок капусти на двох.

Про перебування у полоні Мар’ян Касприк розповів в інтерв’ю Суспільному.

Мар’ян Касприк — військовослужбовець 80 окремої десантно-штурмової бригади. У 2018 році його призвали на строкову службу, а згодом він підписав контракт та служив у 80 десантно-штурмовій бригаді. У травні 2022 року під Попасною Мар’яна взяли у полон, де він був понад три роки. 24 серпня 2025 року військовослужбовця обміняли.

Мар’яна Касприка зустрічають у рідному селі після звільнення з полону Суспільне Львів/Єлісавета Сілаєва

Мар’яна Касприка зустрічають у рідному селі після звільнення з полону Суспільне Львів/Єлісавета Сілаєва

Мар’яна Касприка зустрічають у рідному селі після звільнення з полону Суспільне Львів/Єлісавета Сілаєва

Мар’яна Касприка зустрічають у рідному селі після звільнення з полону Суспільне Львів/Єлісавета Сілаєва

Мар’яна Касприка зустрічають у рідному селі після звільнення з полону Суспільне Львів/Єлісавета Сілаєва

Мар’яна Касприка зустрічають у рідному селі після звільнення з полону Суспільне Львів/Єлісавета Сілаєва

Мар’яна Касприка зустрічають у рідному селі після звільнення з полону Суспільне Львів/Єлісавета Сілаєва

"Ми знали, за що ми стоїмо"

"Коли оголосили війну, вже командир роти зібрав і нам оголосили, що Росія пішла в наступ і ми повинні обороняти місто Херсон, що на той момент, я собі згадую, люди евакуйовувалися. Ми йшли вперед в самий Херсон", — пригадує Мар’ян Касприк.

Військовослужбовець каже, що одним із найприємніших спогадів про Херсон — була допомога місцевих жителів.

"Мирні люди виходили, всім нам допомагали. Ми знали, за що ми стоїмо, за що ми воюємо. Мирні люди виходили і ми вже були в оточенні в Херсоні. Вже російський прапор висів в Херсоні, ми стояли на заводі, вирішували, що робити далі. І було прийнято рішення всіма, що виходимо по бойовому. Ми виходили з заводу Херсона з прапорами. Ми знали, що вся техніка була завішена прапорами 80-ї бригади, прапорами України. І ми пішли на прорив в місто Миколаїв", — каже він.

Під час виходу з Херсона, на трасі, бригаду очікували російські військові.

"Ми потрапили на російські танки. Вони були заведені. Вони нас не те що очікували — вони були в паніці. Я пам'ятаю, командир роти кричить в рацію, не збавляйте швидкість, бо їхали першою машиною. Головне — не збавляйте швидкість. І я бачу, що ствол з танка просто супроводжує мою машину", — розповідає військовослужбовець.

Російська авіація вдарила по їхній позиції вже після прориву. Військовослужбовці дісталися до Миколаєва і якийсь час виконували там бойові завдання.

Бої на Луганщині

Згодом бригаду відправили в Луганську область, в місто Попасна.Там бійці мали закріпитися.

"Мій підрозділ тримав дорогу, щоб не дати прорватися. Це вже було на другу добу. І ми чекали штурму, коли вони підуть на штурм. Натомість нас зі всього, чого тільки можливо було обстрілювали. Розбили. Дуже багато загинуло там пацанів, товаришів моїх. І вони просто вже піхотою, коли все було зрівняно землею, піхотою пішли на штурм", — каже Мар’ян.

Військовослужбовець пригадує, що обстріли буди настільки інтенсивними, що вони не могли підняти голови.

"Починаємо виповзати з тієї посадки. В один прекрасний момент все настільки стало байдуже. Ми встали в повний ріст і просто пішли. Ми вже змирилися, що "200", то "200". В повний ріст піднялися, пішли", — пригадує військовослужбовець.

"Здирав каменем татуювання"

18 травня 2022 року Мар’ян з побратимами потрапив у полон. Упродовж 3 років хлопець був у Луганському СІЗО та двох колоніях. Пригадує, що під час перебування у колонії в Сибіру його змушували здирати татуювання Герба України зі шкіри каменем.

"Я сам здирав каменем, за наказом. Я розумів, що це не тільки я можу постраждати від своєї відмови, крім мене ще люди постраждають, якщо я відмовлюся це робити. Вони постійно розказували, що вас ніхто не чекає, ви нікому не потрібні. Довгий період без телевізора, без телефона, без нічого, мені не приходили ніякі посилки, листи. Нічого взагалі не було", — розповідає Мар’ян.

Також пригадує випадок, коли йому із товаришем дали пів тарілки гарячої води і один листок капусти на двох.

"Завжди було триразове харчування. Просто це харчуванням тяжко назвати. Це хліб був та вода. Дуже багато людей туберкульозами похворіли. Спочатку, я пам'ятаю, ми в столову бігали голодні, а вибігали, напевно, ще голодніші, бо більше енергії витратили, щоб забігти в ту столову", — пригадує звільнений з полону.

Мар’ян каже, що вірив в те, що рано чи пізно повернеться додому.

"Я вірив, що повернуся додому. Я пам’ятаю: був момент, коли минув місяць. Каже товариш: "Ну коли вже?". Кажу: "Ще давай чекаємо місяць, думаю, поміняють, два місяці максимум". Минає рік — не міняють. Каже товариш до мене: "Я думаю, ми вже хоч половину відсиділи". Кажу: "Ми зараз, з дня на день, а може, й скоріше — поїдемо додому". Ще рік минає — вже два роки. Кажу товаришеві: "А тепер я сам думаю, чи ми хоч половину відсиділи". Але все ж таки відбувся цей обмін", — каже військовослужбовець.

24 серпня 2025 року Мар’яна обміняли. А в середині вересня він приїхав додому на Львівщину.